Знак Саваофа

Дев'ятимiлiметрова «беретта» працює безвiдмовно, вивалюючи дiрки позаду них, такi собi кривавi дiрки. Хто тут пiсля цього житиме? Ну, звiсно, не вiн, Андрюха Побiденко. Iлона, закинувши ноги, валиться у ванну, i тiльки зараз вiн помiчає, що вона одягнена у зелену з рожевими квiточками сукню. Ще кiлька контрольних пострiлiв. Молодець, пасан, прямо-таки дока, замастерив усiх, а потiм можна буде вiдтопириться, ну, хоча б з цiєю, в зеленiй сукнi. I вiн стоїть, ще в напруженнi, але крутить шари в головi, щоб догнати думку та пригадати, як звати цю дурепу в зеленiй сукнi.

- Бля, Iл, я ледь тебе не замочив! - нарештi кричить вiн,

щоб перебити стiйкий, як гiрський кришталь, шум у вухах. Андрiй опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпанi кров'ю стiни, скрушно хилитає головою на розбитий унiтаз, знову говорить:

- Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам нiколи вилежуватися.

Iлона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

- Ти, як курка… Хо, точно, як курка, - вiн починає потроху пiдсмiюватися, i те, що говорить, Андрюсi видається дотепним.

- Iдiот, - говорить Iлона. - Вони ж приїхали тобi допомогти.

- Хто їх i тебе просив? Я сам собi помiчник. Хотiли торбу, цiлу торбу кокаїну, грошики мої хотiли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, - Андрюха Лямур демонстративно, по-черзi, наводить на трупи «беретту».

- Треба їх звiдси вивезти, - спокiйно, через хвилину говорить Iлона, закурює, i очi в неї горять рiвним змiїним свiтлом.

- Ти що надумала? Ми пiдняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснiвка збiжиться.

- Сумнiваюся…

Вiн розрубував четвiрку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорнi полiетиленовi мiшки. Iлона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, перiодично справляючись, впорався Андрiй чи нi. Нарештi вiн пакує все у валiзи i виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстiбає матню i хрипить на ньому, а вiн тiльки рячить очi, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

I тодi, коли авто запалахкотiло за чорториєм, вiн дивився на неї, Iлону, яка пiдставляла обличчя вiтру, i намагався читати молитву, але це нiчого рiвним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простiр, i вiн, Андрюха Лямур, чомусь вирiшив, що все - хана. Тодi гальмонув машину, що аж занесло задка, вiдкрив дверцята i спокiйно сказав:

- Вимiтайся нахєр!

- Ти що…

- У нас додому рiзнi дороги. Пока, Iл. Тут недалеко. I вовкiв немає.

- Ну, ти мене запам'ятаєш.

- Все життя, зайчику, пам'ятаю. Все життя.

Так, вiн чiтко пам'ятав той день: голi її ноги, тугу сiдничку, красивi груди, заюшенi стiни, гори м'яса. Пусте, все пусте, ради жiнки, заради жiнки, а для чого тодi чоловiк iснує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свiдомостi соковитi образи майбутнього, i вiн радiсно, крiзь наждачну утому, привiтав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тiльки у цих мiсцинах, бiльше нiде; вiн щасливо ловив запах полину, радiючи з того, що життя паскудно, але посекундно для нього повторюється. Iншого виходу не було, та й не могло бути: вiн перемiг, цього разу.

II