Знак Саваофа

- А що скажуть твої новi… Того, вони ж вiруючi… - закусила довгого пальця, i вiн тiльки зараз побачив на її руках манiкюр.

- Коли це ти встигла?

- А що…

- Та нiчого. Воно якось того. У мої часи дiвчатам твого вiку забороняли робити такi речi…

- У твої часи дiвчатам забороняли трахатися.

Вiн не образився, але намагався подавити у собi паскудну тугу, що то опановувала його, то вiдступала, повертаючи до чогось такого, в чому Побiденко сам собi не мiг зiзнатися. Алiса вiдiйшла, зняла труси, кинула їх у куток, i, вертячи сiдницями, подалася до спальнi.

- Ходiм, - вона залилася лунким смiхом, труснувши грудьми, стиглими i свiжими, - це його стривожило. А ще годинник вiдбабахав десяту годину, злякавши голубiв.

Останнiм часом коханням вони займалися в її кiмнатi.

Вiн вдихав запах її поту, запах парфумiв, чистої бiлизни i весь час мовчав, як мовчала i вона, але зараз, звiвшись на лiкоть, звiсивши груди майже перед його очi, вона запитала:

- Ти завжди чекаєш на сина?

- Нi, - вiдповiв вiн.

- Дуриш.

- З чого ти взяла?

- Бо такого не може бути…

- Так, а тобi до того яке дiло?

- Менi просто цiкаво, як рiзниться любов батькiвська вiд такої.

- Якої це?

- Ну, ти сам знаєш.

- Сподiваюся.

Годинник пробемкав одинадцяту. Всього лишень година.

А щось таки змiнилося. I тут вона видала, сягнувши рукою до низу його живота, вчепилася в прутня i почала масувати:

- Смерть i кохання не можна терпiти на вiдстанi.

Побiденко промовчав, але вiдчув, як холодний пiт пробив його.

- Ти злякався?

- З чого ти взяла… - вiн звiвся, пошукав сигарети, не знайшов. - Де сигарети?

- Звiдки я знаю, - Алiса потяглася тiлом. Туга невимовно наступала разом iз сонцем, що вже рiвно, гладко, наче желатином, заливало все навколишнє. А потiм усе урвалося; приглохли голоси, потемнiло, навiть кремовi штори зробилися тускними, а очi Алiси закрилися, мiцно так, мов жалюзi. I вiн почув шурхотiння шин авто, аж тодi забурчав мотор. I знайомий голос рiзонув тишу.

- Андрiй, - сказав Принц. Вiн пiзнiше зрозумiв, по спливаючих секундах, коли голос вiдлинув, що вимовив це iм'я як зовсiм чуже. Шарудiла липа, там, наприкiнцi двору, потiм ударили голоси, - один веселий, iнший зовсiм нерозбiрливий.

Андрiй пройшовся вiтальнею, розганяючи сонячну пилюку, пiдiйшов до батька, потиснув руку, ляснув по плечi.

- Здоров, батя, - привiтався. Йому не видно було старого Побiденка, тiльки чорнi контури проти великого вiкна, яке виходило на степи, де жовток полудня поволi розходився колами, засмоктуючи лiнькуватi, дрiбнi, наче мухи, постатi людей.

- Давно тебе не було…

- Ти мовби й не радий. Не дуйся, не було часу, - Андрiй потер долонi, вiйнувши на старого запахом, дорогим запахом ситих людей, але з тим короткочасним, терпким, майже трупним запахом швидкоплинностi, нi, спалаху, яскравого життєвого спалаху, пiсля якого наливаються важким тягарем ноги, а голова вiдмовляється працювати, серце перекачує кров, а ти вже довго не дочовпеш, що ж тебе заскочило, лизнувши солодко, обнадiйливо. Але тодi так старий не думав; навiть зараз, спостерiгаючи, як линяє небо, чорнi табуни крукiв висять над червоною купою верболозу. I найдивнiше: Принц думав про Алiсу. Невпинно, дивлячись у випорожнiлi очi сина, на роздуту шию, на йоршик сивiючого волосся, на шкiрянку, пiд якою вiдстовбурчувалася кобура з пiстолетом.

- Ходiм до столу, - сказав вiн, беручи сина за руку, так, як брав ранiш, але не вiдчув того, що було, i це його здивувало, заскочило, - як ото утнув непристойнiсть, зовсiм неприпустиму в його вiцi. Вони разом пройшли решту шляху вiд вiтальнi до кухнi, не промовивши одне одному i слова. I тiльки тут, на кухнi, де все до незвичного змiнилося, старий побачив, як перекосило обличчя Андрiя, очi блиснули. Напевне, вiн здогадався про причину перемiн, але швидко опанував себе, i далi вони мовчки сидiли, - наливали, пили. Обличчя сина напроти, через посмугований сонячними тiнями дубовий стiл, нiчого йому вже не говорило, не пробуджувало найменшого зачаєного позову. Широке обличчя, колись витончене, а зараз хоч i засмагле, проте змарнiлiсть проступала нездорово, i пiзнiше Принц здогадався, що то вiд очей, з якимось смолянистим блиском, як хто пiдсвiчував їх зсередини; такi очi бувають у шльондр; брови, чорнi та красивої форми, майже тобi жiночi, з малюнкiв, посiченi рубцями, ще де-не-де рожевими та свiжими; густе колись волосся, що вiн носив, вiдпускаючи до плечей пишними локонами, зараз вже притрусилося сивиною, пострижене пiд короткий їжачок.

- Геть сивий зробився, - сказав старий.

- Ну не молодiти ж, як тобi, - Андрiй викривив усмiшку, але вона сповзла, та усмiшка, як упав камiнь на дно глибокого колодязя - без шуму. Старий пропустив крiзь вуха, налив ще по чарцi.

- Чим займаєшся, сину?

- Ти, може, ще запитаєш, чого я приїхав? Так чи нi… Бiзнесом, батя. Великим бiзнесом, - Андрiй смачно пережовував.

- Чого радiєш? Алiсо, ходи сюди i сiдай до столу.

- Хай тiльки спробує. Заганашу вiдразу, - рявкнув Андрiй.