Знак Саваофа

Половину весни за перегородкою, якраз поруч з лiжком Лаврентiя, Микола Санич содомствував з молоденьким батюшкою Єпiфаном, якому власноруч висмикнув на пальцi ноги врослого нiгтя, i тому той вже другий мiсяць знаходився на стацiонарному лiкуваннi. Вони пронизливо пищали, мов тi щурi, часто пристрасно шепотiлися, майже захлебуючись, iнодi iстерично лаялися, галасували переважно вночi, коли збуджувалися до неймовiрного; тодi з-за тонких картонних перегородок чулися кiнокартиннi айки та зойки. Цiлi тиради слiв, що нагромаджувалися купою, перемiшуючись з дивними екзотичними назвами, соснiвським, навiть столичним мешканцям незрозумiлими, як назви кратерiв на Мiсяцi, i знайти їх все одно, що нужник на Хрещатику за нiчного часу. Микола Санич мав зовсiм не естетичну зовнiшнiсть: кавалки сiрки вилазили з вух, кущистi нiздрi, сльозливi вибалушенi сiрi очi, рiдке сиве волосся, котре вiн намагався вифарбувати у каштановий колiр. Єпiфан був худеньким, майже пiдлiтковим, зi впалими грудьми, рiденькою борiдкою, сумирним поглядом свiтло-карих очей. Вдень вiн щось набожно бубонiв на своєму лiжку, а вночi вештався, мов той сомнамбула, вузеньким коридором з прогнилою пiдлогою, вiконцем, що слiпо мружилося десь пiд самою стелею. Єпiфанiй у лiкарнянiй їдальнi отримував найкраще. Тому попа недолюблювали. Особливо двi дебелi, мов кимось однаково злiпленi, бабери - Нiна та Ася. Здоровi, тiлистi, весь час пiт лився з них градом, тримаючи по бiлому батону в руках, вони гучно, крiзь набитi роти, на всю палату перегукувалися, закiнчуючи кожне сказане речення «тю-ю-ю-ю, ти глянь, яке чмо». Чутливий Єпiфанiй оте «тю-ю-ю-ю» приймав на свiй рахунок. Проходячи до своєї окремої кiмнати через палату, перегороджену ширмою, - одна половина для чоловiкiв, друга - для жiнок, - вiн прискорював крок, i його щоки, й так червонi, робилися буряковими; вiн тупив зiр, трусив рiдкою борiдкою i щось швидко-швидко говорив. Лаврентiя ж поклали так, що лiжко його стояло на розхрестi, i йому хоч-не-хоч, а випадало бути свiдком усього лiкарнянського життя. Старiючи, Микола Санич починав якусь зовсiм незрозумiлу вовтузню: то затiвав ремонт, то переставляв убоге начиння, то бiгав на пошту, добиваючись чогось вiд центру. Тодi Єпiфанiй з тоскним виглядом ходив з палати в палату, нервово потрушуючи борiдкою. I весь час старанно молився. Молився вiн досить своєрiдно: просив у Творця смертi ворогiв Великої Росiї, особливо щоб вiн своїм перстом покарав папу римського, усiх унiатiв, проклятих бандерiвцiв, мельникiвцiв, петлюрiвцiв, нацiоналiстiв, Америку. I до того щирi його були молитви, що вже через два тижнi Нiна та Ася пiдiбралися до нього та сповiдалися у своїх грiхах.

Так Єпiфанiй здобув прихильнiсть у слабкої половини барака, що чомусь називався лiкарнею. Микола Санич пiряв примiщенням, несподiвано зупинявся посеред палати, наче громом уражений, пронизливо дивився на батюшку, а потiм шепотiв: «Ах Єпiфаша, Єпiфаша, я вже й забув про тебе… Лапочка. Скоро я. Не сердься…» Нiнка, найдурнiша з бабiв, проковтнувши кавалок бiлого батона з маслом, загугнiла: «А про шо ето он?…» Очi у неї пiдозрiливо звузилися, вона мiряла Єпiфашу злим поглядом, нiчого не пробивалося в її черепi, Нiнка заспокоювалася, пам'ятаючи батюшкине благословення.

Лаврентiй важко приходив до пам'ятi: за ним майже не слiдкували, i аби не католицькi сестри, що випадково прибули до Соснiвки, дивом заслала їх сюди доля, вiн би не вижив. Сестри знайшли понiвеченого Лаврентiя, виходили його, а потiм влаштували до лiкарнi, наївно гадаючи, що йому там буде краще. Якийсь час вони гуртом, шестеро, навiдувалися до лiкарнi, але скоро шипiння отця Єпiфанiя i випади Миколи Санича припинили цi вiдвiдини гуртом. Ходила одна Юлiя, двадцяти рокiв, з чорним як смола волоссям, фiолетовими, чистими, завжди додолу очима. Вона приходила, сiдала бiля Лаврентiя, перед цим виклавши нехитрий харч до тумбочки, i читала щось зi Святого Письма, а Лаврентiй лежав мовчки, ковзаючи ледь вловимою усмiшкою, свiтлiючи обличчям. Вона приходила щосереди i щоп'ятницi. Вiталася, клала поживу в тумбочку, щось говорила до Лаврентiя, а вiн вiдповiдав короткими словами, червонiючи, наче дитина. З часом вiн досить змiцнiв, щоб сидiти. Тодi всi бачили у ньому якусь зачаєну тривогу, особливо, коли приходила середа. Вiн кiстяною гребiнкою розгрiбав волосся, витягував свою кишенькову потрiпану Бiблiю, i, ворушачи губами, читав. Вiн навiть не приховував своєї радостi, коли приходила Юлiя, поляскував великими долонями по колiнах, ледь похитуючись, i вона непомiтно усмiхалася, ледь хриплим голосом, що нагадував простуджений, справлялася про його здоров'я, запитувала, чи чогось не треба. Чи, може, йому тут незручно, то мiсiя пiдшукає iнше мiсце. Лаврентiй пiдiймав догори свої чорнi рiвнi брови, вiдповiдав трохи грубувато:

- Iнше мiсце, сестро? Для такого, як я, скрiзь однаково.

- То й добре, Лаврентiю. Хiба Бог послав нас на землю, щоб ми шукали там, де теплiше?…