Знак Саваофа

Пiсля цього iнциденту, — нiхто не знав, що вiдбулося в глухому куту, яка розмова мiж Мiтьою i Лаврентiєм, — але пiсля того, як пiшли непрошенi вiдвiдувачi, виносячи з собою запахи карнавальної ночi, десятки невiдомих запахiв, що їх жадiбно нюшили хворi, Микола Санич зачинився у кабiнетi з Єпiфаном. I вони прогарчали, простогнали, провили цiлу нiч за тонкими перегородками, виливаючи поранену честь, вiддаючись своїй пристрастi з тим пафосом, з яким викидають бiлi знамена або йдуть вiд позорного стовпа до шибеницi. Цi два некоронованi шибеники тупцювали, мов стадо голодних пацюкiв, дрiбно попискуючи, вiдсапуючись, знову беручись за дiло.

Вони вважали себе чарiвними у своїй оманi, в своєму короткому щастi, що вигоряло з кожним статевим актом, проте наштовхувало на роздуми, до того глибокi, що iнодi самим хотiлося в них поблювати.

Тому вони й повторювали: «Ах ти пiдарюга старий! Ах ти моя жопа поморщена…» — «Ах ти попiвський недоноску… Я б тебе прямо на причастi виїбав… Прямо на налої… Чи там десь… сучечка моя немита».

Того дня, перед самою Пасхою, дощ полив — чистий, яскравий, великими, як черешнi, краплями. Сонце просвiчувалося крiзь дощаний купол, а земля швидко вбирала воду. Дощ шурхотiв озерами, лисими курганами, пiщаними дюнами. Баби пороздягалися до сорочок, а Нiна та Ася повиставляли свої здоровеннi цицьки, хтиво пiдморгували мужикам, що дрiботiли до сiней, щоб потягнути раз-другий смердючої «Прими». Тиша залягала вiд пагорбiв, вже пiсля дощу. Вiн дивився на той пагорб, подумки пестячи його рукою, знаючи, що за тим лисим, жовтим, невиразним пагорбом, якщо пройти пiвшляху повз Лагуну, повз здичавiлий старий млин, повз соснiвський парк, обтиканий жовтими куполами лiхтарiв, потрапиш до одноповерхового глинобитного будиночка з прямим хрестом, бiлого та затишного. Там була Юлiя. I все повiтря наповнене нею. I лише те, що є безкiнечне, що не пiддається анi людському розуму, анi логiцi, що не йде назирцi зi звичними пристрастями — є любов. Так вiн гадав, вдивляючись у жовтий пiсок пустирищ, де вже сплiталися вихори, великi й маленькi, кружляли переколошканi круки. Так, вiн знав, що у нього не буде тiєї звичної людської пам'ятi, яка цупко тримає предмети, запахи, повертає це з цинiчною ворожiстю пустоти, коли свiт весь ламається, а звичайна уява розвалюється, мов глиняна стiна, за допомогою якої людина вiдгородила собi предмет любовi. Вiн знав, що буде тяжко прошити думкою простiр. Але це нездiйсненне, що дало йому радiсть розумiння, навiчно лишиться, як тепло того безкiнечно бiльшого, що охоплює весь свiт.

Юлiя прийшла пiд великою парасолею. Рухи у неї виваженi, пальцi лiтають метеликами, обтрушуючи краплi: запах дощу, запах воску, запах тепла на шибках. Лаврентiй, ляскаючи долонями по колiнах, смiється, i радощам його, здається, немає меж. Потiм хутко витягує згорток, розмотує його i простягає Юлiї статуетку Божої Матерi.

— Господи Iсусе Христе, — вигукнула розпачливо, притискаючи до грудей статуетку, але пересвiдчившись, що Лаврентiй чи то хмурiє, чи то ось-ось сльози бризнуть з його очей, швидко, плутаючи слова, додає: — Ах, це гарно! Як це гарно…

Вiн тупить очi. Земля йому видається водою, а за спиною нiжно шурхотять бiлi хмари. Вихри на пустирищi схрещуються i розбiгаються Великi чорнi круки висять нерухомо у небi, що поволi напивається спеки.

— Ти сам зробив?

— З божою помiччю.

— Значить, сам.

I вони мовчать, наче свiт безтурботно лiг пiд їхнi ноги. А надворi, впившись коротко спекою, знову шумить, наступає полотнищами дощ.