Знову й знову

Потім, присвічуючи собі ліхтариком, оглянув кожен. Він мало не благав долю зробити так, щоб побачене можна було витлумачити якось інакше. Та жодних сумнівів бути не могло. Сліди починалися посеред погреба і вели до дверей.

Так само, як і їхні з МакКласкі.

Від приголомшливого здогаду про те, що це, властиво, означає, у нього просто йшла обертом голова.

Хтось пройшов крізь час услід за ним. Але ж такого не може бути. Він же сам бачив ті рівняння. Професор Сенґупта був абсолютно однозначний. Час вивірено бездоганно, витки часової спіралі змикаються буквально на частку секунди. Посланець хроноситів відбував опівночі 31-го травня 2025-го року і прибував чверть на першу ночі 1-го червня 1914-го року. Прошмигнути слідом опісля жодного шансу не було. Наступний автобус за хвилину не над’їжджав.

Дозволивши темряві поглинути і себе, й усе навколо, Стентон вимкнув на хвильку ліхтарик і зосередився на відомих фактах, намагаючись осмислити їх і зробити належні висновки. Отже, пояснення Сенґупти. Його, Стентонів, власний досвід. Нові свідчення, наявні ось тут перед ним, на підлозі. Правда мчала на нього на всіх парах, наче баран на вже напіврозтрощені ворота кошари, погрожуючи вщент рознести його свідомість.

Наступний автобус над’їхав не за хвилину.

На це пішло сто одинадцять років.

Відколи вони з МакКласкі вперше залишили у цьому погребі свої сліди, минуло понад століття.

Оце й була страхітлива, моторошна правда.

І тепер те століття прирекли на небуття й забуття точнісінько так само, як те, з якого прибув у 1914-й Стентон. Часову петлю запустили спочатку ще раз. Тож зараз ішла вже не друга, а третя версія двадцятого століття. З іншого майбутнього — того, яке створив він, Стентон, — прибув інший агент.

Прибув, щоб змінити минуле.

Минуле, яке створив — і прожив — Стентон.

Отже, його місія зазнала невдачі. Хай що діялося у тому столітті, хай які події розгорталися після того, як він урятував ерцгерцога й убив кайзера, це було, очевидно, щось достоту жахливе. Можливо, не таке жахливе, як у його столітті, але достатньо кепське, щоб у новому 2025-му нове покоління хроноситів зібралося і вирішило скористатися розрахунками Ньютона, щоб змінити історію знову. Стентон, отже, історії більше не творив. Сам був тепер лише частиною історії, яку прибув змінити новий агент хроноситів.

Він опустився навколішки у пилюку. Туди ж випав йому з руки ліхтарик.

Отже, він, Стентон, прожив ціле друге життя. А проте не знав про те життя нічогісінько, бо і його самого, і цілий світ перезавантажили. Тієї миті, коли у 1914-й ступив новий хроносит, друге життя Стентона щезло з історії так само, як щезло й перше — у мить, коли у той рік прибув він сам.

Що ж із ним було?

Чи розшукав він Берні? А дітей мав? Скільки прожив? І як помер?

Хтозна, цілком можливо, що й не було в нього ніякого життя. Може, опинившись тут минулого разу, він просто поклав на ось цей дерев’яний столик свого листа, а тоді спустився вниз до Галатського мосту і кинувся сторчголов у Босфор.

Так чи інак, жодного значення це не мало, бо нічого такого не було. Історія розпочала новий відлік уже не вдруге, а втретє. Стентонове життя починалося втретє, у третій версії двадцятого століття. І Кессі була з ним лиш наприкінці першої з цих версій.

А проте за його відчуттями після її смерті не минуло ще й року.

Він підняв ліхтарик і заходився знову вивчати нові сліди. Їх, очевидно, залишили грубі, важкі чоботи з окованими сталлю підборами та носаками, хоч і невеликі, на кілька розмірів менші, ніж його власні. У такому взутті пройти коридором нагорі не привернувши уваги було абсолютно неможливо, навіть якби грамофон у кімнаті грав на повну гучність. Нічого дивного, що новий посланець хроноситів потривожив медсестру й лікаря і змушений був їх позбутися.

Кепська виучка, геть кепська.

Розглядаючи сліди, Стентон раптом збагнув, що «приземлився» той другий агент не там, не в тому самому місці, куди прибув він із МакКласкі.

Щось тут не те, еге ж? Ньютонові координати були такі точні, а його «вартівня» — така маленька, що другий агент мав би прибути в те саме місце, що й перший, себто Стентон, й залишити свої сліди поверх Стентонових.

Стривайте… по суті, він узагалі мав би звалитися Стентонові на голову. Адже скориставшись тими самими, отриманими від Ньютона координатами, новий хроносит мав прибути в те саме місце і в той самий час, що й він, чи не так?

Стентон аж кулак прикусив, намагаючись зосередитися. Сенґупта говорив про час як про вигинисту іграшкову пружину, витки якої перетинаються, де їм заманеться; щось подібне відбувалося тієї миті і зі Стентоновими думками, і він докладав неабияких зусиль, щоб у цій плутанині розібратися.

Повернувся подумки у передріздвяний вечір 2024-го. До лекції, яку читав Сенґупта у Великій залі Трініті-коледжу сім місяців тому. Два всесвіти тому. Знову почув наспівний голос, який англійською з індійським акцентом пояснював, що рух часу подібний на рух планет, тобто не зовсім симетричний.