Знову й знову

Присвічуючи собі ліхтариками, Стентон із МакКласкі зійшли крутими сходами у погріб, який виявився значно просторішим, ніж вони сподівалися. Аркове склепіння губилося в темряві.

— Він тягнеться аж під сусідній дім, — пояснила МакКласкі. — Коли Ньютонові люди купили будинок, це був винний погріб; двері тоді замкнули і заґратували. Вино ніхто не чіпав, і коли після війни шпиталь закрили, воно тут так і залишилося.

Ввечері ти його знайдеш. Огидне, звісно, на смак, все-таки триста років минуло, але ти скуштуй, задля сміху. Я б точно так зробила. Мало кому випадає нагода покуштувати вина, закладеного на початку вісімнадцятого століття. Уяви лишень: вино, закладене за покоління до того, як народилася Марія-Антуанетта.

Стентон не відповів, натомість вийняв супутниковий навігатор і з його допомогою визначив місце метрів за сім від порога, на півдорозі між дверима, якими вони ввійшли до погреба, та межею, за якою темрява під склепіннями ставала дедалі густішою. Потім знайшов у кишені шматочок крейди, накреслив, скориставшись отриманими від Сенґупти координатами, на долівці прямокутник і сказав:

— Ньютонова вартівня.

— Атож, — відгукнулася МакКласкі. — До дідька, правда, тісненька, краще познач центр.

Поруч валялося поламане крісло. У світлі ліхтарика Стентон підняв його й акуратно поставив точнісінько посеред прямокутника.

— Тож отут ти й стоятимеш опівночі, — мовила МакКласкі. — Уявляєш, ото тішився б старий Ісаак, якби знав, що його послання дійшло за призначенням і хтось таки виконав усі вказівки.

У тиші, що панувала у погребі, й у слабкому світлі двох ліхтариків усе це раптом видалося Стентонові напрочуд реальним. Так, наче це місце й справді могло бути брамою, що вела в інший усесвіт.

МакКласкі, схоже, читала його думки.

— Це має бути правдою, — твердо сказала вона. — Людство заслуговує на другий шанс. На краще двадцяте століття, ніж те, у якому ми народилися.

— З тим, що ми на цей шанс заслуговуємо, я не згоден, — озвався Стентон. — Але ось цієї миті я щиро сподіваюся, що ми його таки отримаємо.

13

Завершивши розвідку, Стентон із МакКласкі тією ж дорогою вийшли з уже вповитого темрявою будинку і повернулися до готелю. Увечері вони зустрілися у «Східному барі», а звідти подалися до ресторану вечеряти. МакКласкі знову добряче налягала на їжу і вино, налаштована потішитися цією, як вона висловилася, «останньою вечерею», Стентон же їв небагато і пив лише воду.

— Якщо виявиться, хоч це й малоймовірно, що Ньютон таки мав рацію, мені потрібна буде ясна голова, — сказав він. — Мандрувати в часі напідпитку якось не хочеться.

Після вечері Стентон залишив професорку насолоджуватися кавою з коньяком, а сам пішов перевдягнутися. Зиркнув на себе у дзеркало і подумав, що в одязі, який пасував би спортсмену чи мисливцю початку двадцятого століття, — гольфах, бриджах і цупкій твідовій куртці — матиме цього вечора у Стамбулі вигляд доволі дивний. Утім, це місто славилося розмаїтими вечірками, тож навряд чи хтось узагалі зверне на нього увагу. Потому він перевірив спорядження, спаковане у великий ранець, а також у менший, запасний на екстрений випадок, де було все те саме, що й у великому, лиш у меншому обсязі. Брав із собою зброю і вибухівку, медикаменти, комп’ютери, документи і багато грошей у валюті різних країн та урядових облігаціях, майстерно підроблених за оригінальними взірцями з музеїв і банківських архівів.

О десятій вечора вони з МакКласкі зустрілися у вестибюлі і знову поїхали лімузином через Галатський міст. Вечірні вулиці заполонили натовпи охочих прогулятися, тож просувалися вони цього разу повільніше і власне тому й виїхали завчасу.

Дивлячись через вікно машини, Стентон вирішив, що нічого опівночі не трапиться. Надто вже реальним, надто міцним на вигляд видавалося двадцять перше століття за склом. Була субота, і місто мало намір добряче розважитися. З дверей ресторанів лунала музика. На кожному кроці — усміхнені, веселі обличчя. Все це жваве, рухливе, тріпотливе життя просто не могло взяти і з доброго дива щезнути, щойно годинник проб’є північ.

І знову МакКласкі ніби прочитала його думки. Ймовірно, вони просто віддзеркалювали те, про що думала вона сама.

— Влітку 1914-го світ теж здавався міцним і непохитним, — мовила професорка. — Раніше такого не бувало, направду. Життя, мовляв, ще ніколи не було таким безпечним і передбачуваним. Та все розвіялося мов дим. Зникло за кілька коротких літ. Не думаєш, що цей світ може розтанути без сліду так само раптово?

— Той світ знищили розпеченим свинцем, отруйним газом і бризантною вибухівкою, — відповів Стентон.