Знову й знову

— Ну, щось таки має статися, з цим я готовий погодитися, — зізнався Стентон. — Ньютон явно в це вірив, як не є, а він же, напевне, найрозумніший із усіх, хто будь-коли жив на цій планеті. Може, вдарить блискавка, і я просто випаруюся. Або силою тяжіння мене розірве на шматки чи там у чорну діру засмокче.

— Але в те, що ти ось-ось вирушиш у мандрівку в минуле, ти не віриш?

— Ну, гаразд, а ви самі хоч у це вірите? Он у серпні буде рівно сто одинадцять років, як почалася Велика війна. Невже ви дійсно вірите, що ми можемо тепер її зупинити?

— Знаю лише, що щиро за це молюся.

Між ними запала мовчанка, та Стентон бачив той достоту євангельський запал, яким палали очі МакКласкі. Вона таки й справді вірила. Вони всі вірили, ті божевільні старі, які назвалися з доброго дива орденом Хроноса, й уявляли, що генетично відтворяться, знову молоді й здорові, на осяяних сонцем нагір’ях відродженої Британії.

— Час покаже, еге? — ледве чутно мовила професорка.

— Авжеж, — кивнув Стентон, — ви постійно це повторюєте. Час покаже.

Вилетіли вони з Фарнборо приватним літаком. Більшу частину спорядження, яким забезпечили Стентона, взяли з собою на борт. Зброя, втім, уже чекала в Туреччині.

— Пронести гвинтівку з оптичним прицілом через контроль безпеки в аеропорту не зуміємо навіть ми, хроносити, — пояснила МакКласкі.

Летіти довелося майже чотири години. МакКласкі поглинула всі запропоновані наїдки і, як завжди, добряче хильнула, а потім примудрилася замкнутися у крихітному туалеті, звідки її визволила стюардеса.

— Знаєш, на Друрі-лейн у 1914-му видався один із найзнаменитіших сезонів, — сказала вона, коли перевальцем, не надто твердо ступаючи, повернулася на своє місце. — З Росії приїхала трупа Дяґілєва і просто підірвала Лондон. Навесні й улітку того року вони дали десять оперних вистав і чотирнадцять балетних, це було абсолютно нечувано. Зрештою, ніхто їх відтоді й не перевершив. Такі декорації та масові сцени з достоту епічним розмахом сьогодні немислимі, ніхто собі цього не дозволить. Я б на твоєму місці неодмінно постаралася хоч на одну-дві вистави потрапити, може, навіть до того, як поїдеш у Сараєво. Ти ж, зрештою, матимеш цілий місяць у запасі. Але квитки варто замовити телеграмою заздалегідь, бо ажіотаж тоді був шалений. Можливо, треба буде записатися в чергу на квитки, які здають назад у касу в останній момент.

— Матиму на увазі, — озвався Стентон.

— А в Театрі його величності якраз уперше ставили «Пігмаліон». Ти тільки уяви! У тебе буде можливість піти на прем’єру «Пігмаліона». Місіс Кемпбелл у ролі Елізи, постановка самого Шоу! Це ж просто чудо якесь, годі уявити… — судячи з виразу обличчя, перебувала професорка тієї миті десь ген-ген далеко. — Так, театральний Лондон 1914-го — це просто мрія, — вже, мабуть, сама до себе прошепотіла вона. А тоді заснула і прокинулася аж по приземленні у Стамбулі.

Їх відвезли в готель «Пера-палац» на Ґранд-Рю-де-Пера, де для них заздалегідь замовили номери. Коли носії допомогли МакКласкі вибратися з авто, вона на мить спинилася, підвела очі на імпозантний будинок і сказала:

— Кілька років тому його відреставрували. Повернули той самий вигляд, який він мав у дні колишньої слави. Тож хай там що трапиться чи не трапиться, завтра ти його точнісінько таким самим і побачиш. Чи у 1914-му, чи у старому нудному 2025-му.

— Даруйте, але чомусь я на всі сто переконаний, що то буде таки 2025-й, — відповів Стентон. — А все через те, що мандри у часі — річ абсолютно неможлива, і нам обидвом не залишиться нічого іншого, як визнати це опівночі, коли ми будемо стовбичити, наче повні ідіоти, десь у погребі біля старих стамбульських корабелень.

— Що ж, у такому разі нам просто доведеться засісти в якомусь ще відчиненому барі й випити за сера Ісаака Ньютона, а також за те, що помилятися можуть і генії.

Пополудні, поселившись і залишивши в номерах багаж, вони зійшли у вестибюль, де вже чекали представники місцевої охоронної компанії, які мали відвезти їх до нерухомості, що її нещодавно придбали хроносити.

— Як на мене, варто трохи роззирнутися там навколо, поки ще світло, — сказала МакКласкі. — Не хочеться потім шпортатися і спотикатися, шукаючи потемну дорогу.

Їх повезли спершу через Галатський міст, а тоді у район старих корабелень. Там повернули на вулицю, забудовану старими особняками, що вочевидь знали колись кращі часи, і спинилися перед занедбаним будинком, який у дні минулої слави мав справляти враження достоту поважної міської вілли.

Перед вхідними дверима стояв охоронець, готовий пустити їх у дім.

— Лиш один, — мовила МакКласкі. — Не хочу викаблучуватися. Красти тут нема чого, то й нічого привертати до себе зайву увагу.

У дедалі густіших сутінках вони пробиралися тим румовищем, переступаючи через бите скло й уламки потрощених меблів. Ще недавно тут тулилися якісь самовільні поселенці, і стіни були густо обмальовані графіті. Опісля сюди навідувалися лише волоцюги й усілякі вандали, тож подекуди у будинку сильно тхнуло сечею. У віконних рамах не залишилося жодної цілої шибки.