Знову й знову

Час минав швидко. Зима змінилася напрочуд старосвітською весною, і в рідкісні тепер погожі дні студентське містечко мало просто чарівний вигляд. Юні студентки порозквітали серед древніх каменів справдешніми весняними квітами і знай пурхали навколо у розвіяних вітерцем літніх сукенках.

— Насолоджуйся видовищем, — порадила якось уранці МакКласкі, крокуючи разом зі Стентоном університетським подвір’ям. — Там, куди ти збираєшся, коротких спідничок не побачиш. Вони з’являться аж десь біля 1926-го, а може, й пізніше. Зрештою, незалежність і свободу жінка здобула великою мірою власне внаслідок Великої війни, якої тепер, сподіваюсь, не буде.

Вони йшли містом на Вест-роуд, де розташовувався історичний факультет.

— Я прихопила бутерброди, — додала професорка, поплескавши по своїй укладистій торбині, — тож перекуску поміж роботою ми собі влаштуємо.

— А я то думаю-гадаю, що ви у тих своїх торбах носите. Там і кухонна мийка, мабуть, поміститься.

МакКласкі була з тих жінок, які ніколи не виходили з дому без порядної торбини через плече. Деякі експонати її чималої і вельми різноманітної колекції були на око достоту антикварні.

— Що носять жінки у своїх торбинах — це прадавня таємниця нашої статі. Щоб її тобі розкрити, мені довелося б тебе каструвати.

— Ну, тоді краще не треба. Куди ми йдемо, до речі?

— В оперативний штаб.

— В оперативний штаб?

— Ну, насправді це звичайна аудиторія на історичному факультеті, але викладач, який читає у нас курс про шпигунство, працював колись у спецслужбі, і йому заманулося охрестити ту аудиторію оперативним штабом, а хто ми такі, щоб сперечатися? Сьогодні ми розслідуємо вбивство. Трагедію у Сараєві. Душогубство, яке спаскудило ціле двадцяте століття.

Назва «оперативний штаб» аудиторії, у яку привела Стентона МакКласкі, справді пасувала, бо власне таке враження вона тепер і справляла: на вигляд то була геть-чисто кімната в якомусь старомодному відділку поліції. На стінах висіли мапи і схеми Сараєва та Белграда, а також гористого терену між цими містами, з різними маршрутами та стрілочками, що вказували на конкретні місця. Ще там було безліч фотографій різних будівель, вулиць та зброї; все це поєднували різнокольорові стрічки. І, звісно, головні дійові особи: з центру добірки суворо дивилися ерцгерцог і герцогиня, а найближче до них, як і в момент злочину, був убивця — Гаврило Принцип. Навколо нього розташувалися інші хворобливі з лиця молодики — його спільники у той фатальний день. Далі йшли військові: офіцери сербської армії з одного боку, австрійської — з іншого. Перші це вбивство задумали, другі геть бездарно не зуміли йому завадити.

— Усе це є у вас на комп’ютері, — мовив, підступивши до Стентона, якийсь старий. Тверда, мов граніт, вимова відразу видавала мешканця Ґлазґо, а великий, по-яструбиному загнутий ніс скидався на гачкуватий дзьоб, що легко впорався б із будь-яким падлом. — Але я прихильник старої школи, люблю бачити всю картину перед собою на стіні.

— Це командир Дейвіс, — відрекомендувала його МакКласкі. — Служив у шотландських спецслужбах, тепер у відставці. Наш головний стратег.

— Веселих свят, — сказав Стентон, тиснучи Дейвісові руку, бо якраз зближався Великдень.

— Не бачу тут нічого веселого, — відрубав той. — Країна в лайні, планета в лайні, я в лайні… Перейдім одразу до діла, гаразд?

— Ясна річ.

— Полковник Драґутін Димитрієвич, — почав Дейвіс, націливши лазерну указку на центральне фото з сербського боку експозиції. — Жорстоке стерво — жорстокішого світ не бачив. Відомий тоді і тепер як Апіс. Саме він організував убивство, з якого розпочалася Велика війна. Знаєте щось про цього чоловіка?

— Він очолював сербську розвідку, — відповів Стентон.

— Саме так, очолював, а водночас, як то у шпигунів заведено, був її головним ворогом. Запеклий пансербський націоналіст — запеклішого, знову ж таки, світ не бачив. Створив у своєму відділі таємну терористичну організацію під назвою «Злука або смерть», краще знану в історії як «Чорна рука».

Говорив Дейвіс усе це з похмурою, суворою, мов кремінь, насолодою, наче древній шотландський лерд, який посилає прокляття на голови ворожого клану.

— «Чорна рука»! Як мило, правда? — ляснула себе по стегну МакКласкі. — Якщо вже маєш намір зібрати зграю убивць, то й назва має бути гожа, ні? У наш час її, певно, банально охрестили б якимсь «Оперативним комітетом з питань нейтралізації».

Стентон уважно розглядав фото на стіні, підписане «Апіс». Чорна уніформа, білі рукавички. Шабля. Груди обвішані медалями, на плечах золоті еполети, на голові феска з пером. Пишні вуса у кайзерівському стилі важко спадають на жорстко стиснуті губи. Гордовитий, холоднокровний убивця. На своєму віку Стентон стикався з такими не раз, і захвату вони в нього не викликали, байдуже, до друзів належали чи до ворогів.

— Ви хочете, щоб я завадив убивству ерцгерцога, усунувши його? — спитав він. — Себто у нашій грі під назвою «А що, якби…» головна ціль — Апіс?