Знову й знову

Вона його про це не просила, але він вбачав у такому вчинку потужний доказ своєї рішучості виправитися, стати кращим. Кессі сама палила, коли вони познайомилися, але кинула, завагітнівши. І відтоді страшенно хотіла, щоб він зробив так само; ніколи, щоправда, йому нічого на цю тему не казала, але від нього, звісно, це не сховалося. Особливо після того, як Тесса почала звертати увагу на всю ту соціальну рекламу з напівзогнилими легенями та хворобливими на вигляд очима.

— Ще одне пиво, будь ласка, — мовив він. — Ні, зачекайте. Скотч. «Лафроайґ». — Зазвичай Стентон віддавав перевагу багатшим, дещо заспокійливим ґатункам віскі, але цього разу йому хотілося чогось збудливого й агресивного. Димний, з присмаком торфу напій він перекинув одним духом. І пригадав собі лишайник, варені корінці та обвуглену оленину, завдяки яким виживав тижнями на берегах озера Лох-Марі.

А ще згадав про МакКласкі.

Вона подарувала йому «Лафроайґ» різдвяного ранку п’ять місяців тому. Прокинувшись вранці, він побачив на спинці ліжка традиційну панчоху, де знайшов мініатюрну плящинку віскі, шоколадну помаранчу і брелок для ключів з сувенірної крамнички Трініті-коледжу.

А також документ на ім’я капітана Г’ю Стентона, рік народження — 1878, з печаткою, у якій впадали в око великі літери «GR».

— Невеличкий різдвяний дарунок, — озвалася професорка, входячи до кімнати з цигаркою в зубах і з тацею зі сніданком в руках. — У ті часи паспортів як таких ще не було. Якщо ти вважав, що можеш встряти десь у тарапати, то запасався про всяк випадок посвідкою особи з фото і листом із нашого міністерства закордонних справ, який велів усіляким чужоземцям дати тобі чистий спокій, а самим котитися на всі чотири сторони. Pax Britannica, розумієш. Гарні були деньки, еге? А класно відфотошопили твоє фото, скажи? Вуса тобі дуже навіть до лиця, ти з ними такий серцеїд на вигляд… розіб’єш там серця всім юним суфражисткам. Гаразд, ось тобі чай, яєчня, грінки і купа зубрячки на додачу. Різдво, не Різдво, а працювати треба.

На таці поряд зі сніданком лежали планшет і лептоп.

— На планшеті — чудовий курс німецької.

— Взагалі-то я говорю німецькою дуже непогано. Відслужив перші три роки на Рейні.

— Ти ба! Думаєш, нам про це не відомо? То ж була одна з основних вимог. Не менш важлива за твої практичні навички й уміння. Але «дуже непоганого» рівня не досить, у тебе ж там таємна робота. Поза тим, не забувай, що німецька початку двадцятого століття була до дідька формальніша за ту, якою з тобою балакали шльондри в нижньосаксонських барах. Тому берися таки до зубрячки. Звісно, було б супер, якби ти вивчив ще турецьку і сербську, але це не мови — суще жахіття. Тож ми подумали, що краще тобі цілком вільно говорити німецькою, ніж абияк усіма трьома. Ти ж і французькою говориш, правда?

— На шкільному рівні. А ще трохи пушту й урду.

— Добре. Німецька — якраз те, що треба. Рідна мова ерцгерцога, якого тобі треба порятувати, й імператора, якого тобі треба порішити.

МакКласкі сіла на ліжку й узяла з таці грінку.

— То ви далі за своє?

— Яке таке своє?

— Той великий і неймовірно вигадливий жарт, у який ви чомусь вирішили втягнути свого колишнього студента.

— Все ніяк не можеш повірити, що через п’ять місяців опинишся у 1914-му? — спитала МакКласкі, ковтаючи грінку й водночас випускаючи носом дим. Стентонові аж цікаво стало, де це вона навчилася жувати і дихати одночасно. Так уміють робити представники деяких гірських племен, йому самому траплялося бачити, але від кембриджської професури такого якось не сподіваєшся.

— Та щось не дуже, — визнав він, відкручуючи з плящинки ковпачок і вдихаючи густий запах, що віддавав сирою землею. — Бо ж уся ця справа, погодьтеся, сильно скидається на чисте божевілля. — І закрутив ковпачок назад. — Може, це все-таки лише жарт, витівка? Змусимо Граніта Стентона повірити, буцімто він вирушає на неймовірну місію, а тоді виставимо все для сміху в нет: «Граніт проти історії».

— Г’ю, ти справді можеш уявити, щоб я так крутила тобі голову?

— Ну, визнаю, це мене дуже здивувало б, ваша правда. Але менше, ніж ідея відправити мене у минуле.

— Гаразд, — скручуючи собі ще одну цигарку, мовила МакКласкі; Стентонові на простирадла просипалося кілька крихт тютюну. — Скажу тобі таке. Чи вдасться тобі здійснити квантовий стрибок у просторово-часовому континуумі, нам, звісно, напевне не відомо, та що нам відомо таки напевне, то це те, що сер Ісаак Ньютон вважав це можливим. А сер Аміт Сенґупта, у свою чергу, стверджує, що математичні розрахунки, на які спирається Ньютон, цілком раціональні. Ось так. Це все, що відомо нам, і все, що відомо тобі. Хтозна, може, нічого такого й не трапиться. Безперечно тут, Г’ю, лиш одне: як Ньютонові спадкоємці, принаймні припускати таку можливість і діяти відповідно ми зобов’язані. Невже ти цього не розумієш?

Стентон мовчки їв свою яєчню.