Знову й знову

— Бог? — перепитав він. — Ви справді думаєте, що Бог хоче, аби ви прибрали з усесвіту ціле теперішнє людство?

— А чому ні? — сказала МакКласкі, втягуючи його досередини і зачиняючи двері. — Яка, зрештою, різниця, коли всі й так просто сидять і витріщаються цілими днями у свої телефони? Крім того, уяви лишень, скільки життів ти порятуєш! Починаючи від битви при Монсі, а далі — Марна, перший раз Іпр, потім Галліполі, Лоос, Сомма, знов Іпр і знов той-таки Іпр, уже втретє, і так далі, й далі, й далі. Ти ж служив у британській армії, правда? Хлопці, які загинули в тих боях, — твої товариші по зброї, тож урятувати їх — твій обов’язок. А разом із ними й десятки мільйонів інших стражденних душ, які померли в муках упродовж поглинутого мороком двадцятого століття! Невже ти справді гадаєш, що маєш право відмовитися запобігти катастрофі тільки тому, що катастрофа вже трапилася? — Відповісти на це доволі хитромудро побудоване твердження МакКласкі Стентону не дала й одразу повела далі: — Це часом не нехтування обов’язку, капітане? Якби я не знала тебе так добре, то могла б навіть назвати це боягузтвом.

Вона повернулася і подалася вгору тими самими знаменитими сходами, на які за три століття перед тим витратив купу грошей декан Бентлі і якими піднімався Ісаак Ньютон того дня, коли заснував орден Хроноса.

— Заждіть-но хвилинку, — обурився, поспішаючи за нею, Стентон. — Боягузтво, кажете? Я ж помітив, що ви, динозаври допотопні, не покликали до своєї зграї нікого, хто мав би хоч якусь причину чіплятися за життя.

— Власне! — МакКласкі аж у долоні сплеснула на радощах. — Ньютон подумав про все. «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», — сказав він. Бо здогадувався: якщо історію таки доведеться виправляти, то відваги, далекоглядності, зрештою, духу зробити це стане лише тим, кому втрачати нічого. Проте старим і немічним світу не порятувати. Це до снаги тільки молодим і сильним. Тому-то ми й знайшли тебе, Г’ю! Ти будеш останнім членом ордену Хроноса. Ну, й завтра у нас Різдво. Гарний привід ковтнути шампанського.

Вона пішла на кухню і витягла з холодильника пляшку. Незабаром вони зі склянками в руках знов опинилися на тих самих місцях, що й уранці: Стентон сидів у кріслі епохи королеви Анни, МакКласкі, як завше, гріла спину біля вогню.

— Ну, гаразд, — усміхнувся Стентон, — припустимо на хвилинку, що ви всі тут — не божевільні, які накрутили собі бозна-що в голові, й можливість вирушити назад у 1914-й справді існує. І що, на вашу думку, мав би зробити я чи хтось інший, туди потрапивши? Тільки, будь ласка, не кажіть, що запобігти вбивству у Сараєві.

— Чому? Якраз це тобі й треба зробити.

— Ох, професорко, дайте спокій! Таж ця версія кульгає на обидві ноги.

— Стривай, хіба не вбивство ерцгерцога вважають іскрою, після якої усе й запалало?

— Отож-бо й воно, що іскрою. У тім-то й суть. Вам же не гірше за мене відомо, що існувала ціла низка складних…

— Заради всього святого, Г’ю! — перебила його МакКласкі. — Ти ж не будеш зараз розповідати мені про неминучість цієї війни через економічні причини, правда? Я марксистів на дух не зношу, ти знаєш. Будьмо!

І МакКласкі добряче хильнула шампанського, а тоді ледь зуміла стримати відрижку.

— Не конче бути марксистом, щоб розуміти: початок глобального конфлікту не залежить лише від життя чи смерті однієї окремо взятої людини.

— А от цього разу таки залежав, — сказала МакКласкі, коли знов опанувала свій стравохід. — Тільки тут не про ерцгерцога Фердинанда мова, якщо вже на те пішло.

— Що?

— Його смерть була, як ти кажеш, лиш іскрою, і нам, звісно, треба завадити їй розпалити багаття. Але справжньою причиною конфлікту був хтось зовсім інший. Теж німецького королівського роду, але не Франц Фердинанд. Розумієш, наклав головою тоді не той.

— Не той? Як може все залежати від однієї людини, королівського вона роду чи не королівського? А як же баланс влади? Система альянсів…

— Так-так, а ще військове суперництво на морі, і німецьке економічне диво, і розклад руху на залізниці, і весь безконечний перелік «причин Великої війни», який колись мав знати напам’ять кожен школяр, а тепер уже мало хто й пригадає. — Професорка взяла з камінної полиці старовинний крем’яний пістоль і знічев’я націлилась у поважного на вигляд клірика часів Генріха VIII, зображеного на портреті, що висів на стіні. — Джон Редмен, перший декан Трініті-коледжу, — сказала вона, скоса зиркнувши у тому ж напрямку, що й цівка пістоля. — Він, цілком можливо, дивився зі своєї рами на цю кімнату вже тоді, коли до Бентлі навідався Ньютон і запустив усе це діло. Принаймні мені ця думка до вподоби.

Та Стентон говорити про Джона Редмена не хотів.

— Не відволікайтеся, професорко, — сказав він. — То що за чоловік став причиною Великої війни?