Знову й знову

— О, то ти можеш говорити людською мовою, коли тобі хочеться, га, Абдуле? — кинув через плече ватажок п’ятірки, підступаючи до Стентона ще на крок, уже майже впритул. — Що ж, браво, але ні ваша клята мечеть, ні ваші молитви мене не обходять. — І він знову звернувся до Стентона: — Тепер, друже, давай сюди свої документи, а ні, то йдемо з нами у військову поліцію, там і поясниш, чому вдаєш із себе британського офіцера.

— І вже за мить тут буде повно людей, — вів тим часом далі господар-турок, і щось у його тоні спонукало і Стентона, і його супротивника спинитися. — Повно мусульман, сер, правовірних мусульман, а водночас і патріотів Туреччини. Гадаєте, варто мені розповісти їм, як ви ображали мене і мій дім своїми нахабними розмовами та вимогами випивки?

Молоді англійці відверто сторопіли.

— Ти нам погрожуєш? — перепитав ватажок.

— Це Стамбул, не Пера, — мовив господар. — Ця частина міста чужинцям не належить. Вона належить нам. А тому зараз вам краще піти.

Від думки про те, що якийсь пересічний тубілець насмілюється їм наказувати, у зарозумілих молодиків явно закипала в жилах кров, та крізь вітрину з кальяном вони й самі бачили, що в міру того, як порожніла мечеть, крихітну древню площу заполонювала дедалі густіша юрма. І юрмилися там аж ніяк не європеїзовані турки на взірець тих, які населяли Перу: тут панував іще Старий Стамбул. Ні тобі полотняних костюмів, ні фесок, ні чисто виголених підборідь; жоднісінької жінки. Натомість ті ж таки наче піжамні штани, широкі халати і розкошлані бороди. Двоє чи троє богомольців були вже біля дверей кав’ярні. Суворі чоловіки з ножами за поясом. Упав Стентонові в око навіть пістоль, хоч на позір тій зброї було років п’ятдесят, не менше.

Пихи п’ятірці офіцерів не бракувало, та й хміль з їхніх голів іще до пуття не вивітрився, проте дрібка здорового глузду там таки залишалася. Імперська доба тривала, ось уже два століття британці ширилися часом вельми тонким і зовсім не надійним прошарком по всій планеті, і вони добре усвідомлювали, що можуть стати далеко не першими солдатами корони, яких безслідно змете натовп обурених тубільців. Моторошна доля, що спіткала генерала Ґордона в Хартумі, кинула на душу пізньої Британської імперії тінь таку ж темну й болісну, як і смерть казкової принцеси через сто років.

— Гаразд, ми підемо, — сказав ватажок. — Але ти йдеш з нами, — додав він, повертаючись до Стентона. — Ґаю, візьми його ранець.

Знову Стентон напружився і застиг напоготові. Ранця його вони, звісно, не отримають.

І знову напружену ситуацію розрядив господар кав’ярні.

— Ні, — заперечив він. — Мій друг пророка не ображав. Він залишається. Ви йдете.

Двері відчинилися, і до кав’ярні ступили перші спраглі після молитви відвідувачі. Не минуло й кількох секунд, а у тісне приміщення вже набилося не менше десятка чоловіків; дещо спантеличено вони розглядали групу feringi, які, видно, щось між собою не поділили. Господар повернувся до них і заговорив турецькою. Хай що він сказав, п’ятеро молодих англійців, тепер оточених зусібіч, тут-таки прочитали на смаглявих обличчях навколо відверту погрозу.

— Мені на очі краще знову не попадайся, — гиркнув їхній ватажок у лице Стентонові.

А тоді, намагаючись триматися якомога гідніше, вивів своїх товаришів на площу, де вони знову наразилися на чимало похмурих поглядів.

Стентон обернувся до свого рятівника і подякував.

— Це я мав би вам дякувати, — відказав той. — Іноземця-хрестоносця, що ставиться до мусульманина як до рівні, зустрінеш у нашому місті нечасто.

— Ви дуже добре говорите англійською, — зауважив Стентон.

— Лише коли мені хочеться. Ось іще одна кава, прошу.

9

Після доповіді професора Сенґупти Стентон із МакКласкі навскіс через подвір’я поверталися з Великої зали Трініті-коледжу до помешкання декана.

— Невже ви серйозно вважаєте, що можете відправити мене у 1914-й? — голосно спитав Стентон, перекрикуючи віхолу, яка студено дихала їм прямо в обличчя. — І коли це трапиться… попередні сто одинадцять років просто щезнуть, наче їх і не було?

— От власне ти й розпочнеш їх заново.

— Але ж таким чином ви зітрете з лиця землі все населення, уб’єте мільярди людей…

— Хіба можна вбити того, хто ще не народився? — відгукнулася МакКласкі. — Та ми всі народимося знову, народимося кращими! Органічні складові й ДНК те нове населення матиме такі самі, але буде радикально кращим завдяки надзвичайно істотному вливанню крові, яку не проллють на полях Фландрії та під час усіх воєн і геноцидів, що трапилися далі. Ми всі повернемося, капітане! Кожен-кожнісінький і не тільки, але повернемося не такими, як сьогодні, — нудотним скопищем знуджених духовних виродків, які сидять і чекають, коли ж нарешті вимруть, — а такими, якими й належить бути людям. Такими, якими, вірю, призначив нам бути Бог, бо навіщо ж інакше Він давав би нам ось цей другий шанс, шанс усе виправити?

Вони підійшли до будинку. МакКласкі відчинила парадні двері, та Стентон загаявся на порозі, й у вестибюль одразу ж дмухнула снігом віхола.