Знову й знову

Стентон прикусив губу. Завдяки своїм кембриджським дослідженням він знав, що Туреччина в ті часи торгувала суверенітетом в обмін на іноземні інвестиції. Жоден британський офіцер не став би гнити за ґратами тільки за те, що збив кількох місцевих, і британці у місті до такого привілейованого становища давно вже звикли.

— Хто ти до лиха такий? — із притиском спитав ватажок. — Я тебе раніше не зустрічав.

— Не думаю, що він узагалі армійський. Ніколи його не бачив. А ви?

Стентон почувався останнім дурнем. Ну от навіщо було називатися військовим? Іноземців, які гуртувалися навколо посольств і готелів у дільниці Пера, було, напевне, небагато, тож ці п’ятеро всіх своїх знали, либонь, в обличчя.

— То хто ж ти такий, чорт забирай? — знову повторив водій авто. — Я ж запитав, з якого ти полку.

Гм, про повітряно-десантний полк спеціального призначення згадувати, звісно, не можна, щось таке з’явиться лише через кілька десятків років. А тепер, можливо, не з’явиться взагалі.

— Та я доброволець, з територіальної армії, знаєте, — відповів Стентон, явно запізно намагаючись виплутатися з украй неприємного становища, в яке так необдумано й геть по-дурному втелющився. — Не справжній військовий тобто. Просто турист.

Проте й сам чудово розумів, що на туриста — принаймні на одного з тих звичайних британських туристів, які спокійно походжали собі вулицями, розглядаючи цікавинки старого Стамбула, — подібний мало. Був високий, міцний, по-військовому суворий на вигляд. Та й одяг на ньому був явно не для прогулянки: товсті шкарпетки й черевики, сірі штани з «чортової шкіри», твідова куртка.

П’ятеро англійців розглядали його з дедалі сильнішою підозрою.

— Покажи свої документи, — зажадав ватажок. — Я хочу точно знати, хто ти такий і звідки тут узявся.

Документи Стентон мав — і англійською, і німецькою. У перших, вироблених на його справжнє ім’я, він значився інженером-золотошукачем з Австралії. Проте засвічувати це посвідчення в якихось офіційних протоколах зовсім не хотілося. Йому належало бути тінню й до певного моменту чинити на історію, якою доводилося проходити, абсолютно нульовий вплив.

— Ви не маєте права мені наказувати, — відповів він. — Так само і я можу вимагати у вас документи, це ж ви ганьбите тут армію, не я. Але стає вже спекотно, та й гаяти часу не хочеться, тому з вашого дозволу…

— Стань-но біля дверей, Томмі, — скомандував ватажок. — Як на мене, з цим хлопцем треба поговорити.

Один із гурту тут-таки відійшов і став перед дверима, а четверо інших ступили крок до Стентона.

Варіантів у нього зоставалося небагато, і жоден не тішив. Можна було, звісно, впасти на одне коліно, вихопити зброю і покласти на місці усіх п’ятьох. Навряд чи хтось із них мав при собі зброю. А навіть якщо й мав, то Стентон не сумнівався, що відправить їх на той світ швидше, ніж хоч один зуміє звести курок своєї важкої сталевої пукавки. Його невеличкий «ґлок» був такий надійний, швидкострільний і точний, що, враховуючи ще й спеціальну підготовку десантника та елемент несподіванки, напасники не мали жодного шансу.

Тільки-от після такої кривавої бійні у густо заселеній дільниці залишатися й далі тінню буде вже проблематично.

А може, спробувати їх підкупити? У нього ж повно грошей. Та він чомусь підозрював, що за цих обставин спробу дати хабаря молоді галабурдники презирливо відкинуть. Безперечно, будь-які порухи в цьому напрямку тільки зміцнять у них і так уже дедалі сильнішу підозру, що перед ними — брудний іноземний шпигун.

Та якщо вони його затримають, обшукають і знайдуть у нього в ранці всі ті дивовижні предмети, грі так чи інак кінець. Влада тоді не відпустить його довіку, намагаючись з’ясувати, що ж він за один.

Доки Стентонові промайнули в голові всі ці думки, супротивники наблизилися ще на два кроки. Ще крок-другий — і вони опиняться на відстані простягнутої руки. Доведеться врукопаш, вирішив Стентон. Приміщення тісне, він у кутку, тож усі разом на нього не кинуться. Покладаючись на свою підготовку, Г’ю сподівався, що шанси пробитися до дверей не такі вже й погані.

З іншого боку, їх, звісно, п’ятеро, всі здорові молоді хлопці та ще й солдати, як не крути. Але вони цілу ніч пили й уже точно навряд чи володіють хоч якимись із тих навичок рукопашного бою, які Стентон міг застосовувати не замислюючись, суто інстинктивно. Почали б, певно, боксувати строго за правилами маркіза Квінсберрі, а він чхати хотів на якісь там правила. Так чи інак, рукопашна бійка давала більше шансів виконати місію, ніж стрілянина у залюдненому приміщенні.

Стентон уже намірився був засадити рубаним ударом із арсеналу карате прямо у борлак ватажкові гурту й навіть підняв ліву руку, коли поблизу знову з’явився господар кав’ярні.

— Припиніть, прошу вас, — тихо мовив він. — У мечеті закінчилася молитва.