Знову й знову

— Але ж у тім-то й річ, Г’ю, — сказала вона, неохоче ховаючи назад у кишеню папір і тютюн. — Місія — у тебе. Не у мене. Я тобі взагалі ні до чого. Насправді — будьмо відверті — така-от стара подагрична п’яничка, як твоя покірна слуга, тобі тільки заважатиме. То чому б мені просто не залишитися тут, га? Я собі раду дам. У мене в панталонах зашитий мільйон фунтів у фальшивих бонах імперського казначейства. От зараз подіють піґулки — і я готова йти веселитися.

— Ні, цього не буде, — твердо відповів Стентон. — Доки не мине хоча б кілька місяців. Доки я не зроблю того, для чого ви мене сюди послали. Кожен наш крок, кожен подих змінює, нехай лише на якусь дрібку, відоме нам майбутнє — те майбутнє, на обізнаність із яким ми спираємося у своїх діях. Єдині зміни, які ми можемо зробити, заплановані в Сараєві та Берліні. Звісно, якщо ви будете лише вештатися Константинополем і тішитися краєвидами, то це навряд чи призведе до якихось суттєвих змін. Але — будьмо, як ви кажете, відверті — передбачити ваші вчинки неможливо, навіть коли вам нічого не бракує. І що ви скажете чи зробите тепер — особливо тепер, коли, напівконтужена, серед білого дня замовляєте собі горілку, — я поняття не маю. Тож, боюсь, доведеться вам таки їхати зі мною.

— Але…

— Ще раз: доки ми не зуміємо запобігти найкатастрофічнішій війні в історії людства, ви будете робити лише те, що кажу я. Інакше — і, будь ласка, професорко, зарубайте це собі на носі — я вас просто пристрелю і скину в Босфор.

17

З Константинополя вони виїхали наступного дня, «Східним експресом» до Парижа. МакКласкі, ясна річ, аж тремтіла від захвату і зачудовано бурмотіла щось собі під ніс, захоплюючись геть усім, від газет, які купила в кіоску на вокзалі Сіркеджі, до розкішного опорядження свого власного приватного купе. Стентон вирішив, що квитки вони купуватимуть окремо.

МакКласкі далі неабияк діяла йому на нерви; сама її присутність свідчила про те, що і совісті, і надійності їй сильно бракує. Якщо вона таки викине якогось коника і приверне увагу офіційних органів, то краще, щоб їхні імена поруч у всіляких протоколах не згадували.

З іншого боку, мандрувати з нею було весело. Коли потяг рушив і велетенський паровоз потягнув вагони прокладеною через столицю Османської імперії колією, він зайшов до неї в купе і не зумів стримати усмішки: професорка від радісного збудження мало не підскакувала.

— Ех, Г’ю, Г’ю, — говорила вона, відкинувшись на м’якому шкіряному сидінні, — ну з чим же це порівняти? Ні, я серйозно: от із чим це порівняти? Хіба це не здійснення найсміливішої мрії на землі? Ми ж із тобою мандруємо історією! Це ж одна з найулюбленіших фантазій людства. Їдемо у власних окремих купе. Окремі купе першого класу у «Східному експресі»…

— Ми не просто собі мандруємо, у нас місія.

— Я знаю, Г’ю, знаю. Але ж хоч-не-хоч ми їдемо оце потягом через усю Європу — і нема на те ради. Ти зробив, як хотів. Тепер уже ми ніякої шкоди не заподіємо, метеликів тут немає. Тож ніщо не заважає нам просто тішитися! Ти тільки глянь на цю вишукану порцелянову раковину: тягнеш за ремінець, і вона бере й опускається. Як же чудово! Оце якість. У наш час навіть мільярдери такої якості не мають. У цьому прекрасному вагончику взагалі куди не глянь — латунь, поліроване дерево, порцеляна і шкіра. Все таке чудове, справжнє, не якийсь там пластик і вуглеводень… І глянь, вікно відчиняється! У потягу можна самому відчинити вікно і впустити трохи свіжого повітря.

Вона опустила вікно й аж зойкнула від захвату.

Стентон засміявся. Професорка мала рацію. Все це таки й справді було неймовірно. Впродовж місяців підготовки він не дозволяв собі надто замислюватися про реальність такої перспективи, припускати, що й справді може опинитися в минулому. І ось він тут. І то не в якомусь прадавньому минулому, а в Європі початку двадцятого століття. Якраз тоді, коли дива техніки були ще якісь мужні і справді хвилювали, як‑от парові двигуни та перші літальні апарати — це ж тобі не смартфони і пластична хірургія. Тоді, коли залишалися ще недосліджені території та нескорені гірські вершини.

— Маєте рацію, професорко, — сказав він; говорив голосно, бо до купе увірвався через відчинене вікно гучний перестук коліс. — Це таки збіса круто.

— І дівчатам можна курити! — захоплено вигукнула МакКласкі. — Я можу сісти на своє місце, за яке, хай йому чорт, таки заплатила, і запалити цигарку, і ніякий чортів чинуша з парафіяльної ради не буде верещати, що я убиваю дитину десь у сусідньому графстві. Ну ж бо, запали і ти! Ти ж студентом димів, як паровоз. Пам’ятаю, десь у 2006-му за каплицею я сама стрельнула в тебе цигарку.

Вона відкинулася назад і з щасливим виглядом затягнулася сигаретою: цього разу вже не самокруткою, а справжньою, фабричною. Потрапивши в готелі у тютюнову крамничку, професорка поводилася, наче дитина в кондитерській, і накупила з десяток різних, давно забутих ґатунків.