Знову й знову

— Я знаю, що це неправильно, Г’ю. І мені не байдуже, зовсім не байдуже. Усі ті мільйони молодих хлопців… Російські царівни, замордовані в тому жахливому підвалі, з тими своїми жалюгідними, зашитими у панталони діамантами… Жахливі диктатори, війни, геноцид і голод у майбутньому… все це, звісно, так, але… розумієш, я — лише егоїстична стара дурепа, яка страшенно хоче побачити на власні очі балет Дяґілєва.

Стентон не зводив із неї погляду. Він завжди пишався своєю здатністю читати в серцях людей, та цієї жінки, схоже, не знав по-справжньому ніколи. Такої слабкої, такої себелюбної… такої страхітливо людської.

— Я любив свою дружину і дітей, — озвався він.

— Я знаю, Г’ю, знаю.

Стентон підвівся. Пальці МакКласкі на спусковому гачку аж побіліли.

— Прошу тебе, Г’ю, не змушуй мене це робити! Бо я вистрелю, чесно. Просто зійди з потяга в Бухаресті. Нічого складного. І все буде гаразд. Я зникну, обіцяю.

— Бувайте, професорко.

Він простягнув руку до пістолета. Вона натиснула на гачок.

Сухо клацнув по порожньому набійнику ударник. МакКласкі здивовано витріщилася на пістолет, спробувала ще раз і сказала:

— Що за чорт…

— Ви думали, я залишу в сумці напівконтуженої психопатки заряджений пістолет?

Професорка хотіла щось сказати, але Стентон ступив крок уперед і схопив її за горло, перетиснувши його великим пальцем так, щоб вона не закричала.

— Ви таки й справді намірялися мене вбити, — сказав він, — а заодно й знову спартачити двадцяте століття. Чесно, не думав, що ви це зробите.

МакКласкі лише здушено захрипіла у відповідь.

Стентон одним ривком підняв її з сидіння і поволік до зовнішніх дверей, а там, спершись спиною на раму, сягнув вільною рукою через вікно назовні і ті двері відчинив. Вони розчахнулися навстіж, і очі МакКласкі аж вирячилися від жаху.

— Невже ви злякалися?! — Стентон мусив тепер перекрикувати шум потяга. — Стара бешкетниця, грізна професорка МакКласкі злякалася. Злякалася смерті. Христе-Боже, а я ж справді думав, що у вас яйця міцніші. Зайвий доказ того, яким сліпим ідіотом я був, ні?

Потяг мчав невисоким скелястим передгір’ям. Визирнувши, Стентон побачив унизу стрімкий, лиш де‑не-де порослий скупою рослинністю схил, що переходив у кам’янисте осипище. У того, хто упав би туди на такій швидкості, шансів вижити не було. МакКласкі теж це розуміла. Він відчував, як судомно стиснулося в нього під пальцями її горло, бачив, як забилося у конвульсії тіло. А потім гострий біль пронизав йому литку: то професорка з усієї сили засадила у неї носаком свого черевика.

Стентон рвучко притягнув її голову обличчям до себе. На мить їхні очі зустрілися.

Скільки ж усього йому хотілося їй сказати!

Про те, як сильно він її ненавидить. Як сильно сподівається, що пекло таки існує і вона горітиме там однині й довіку.

Та яке пуття було б із тих слів? І він просто викинув її з потяга.

А потім дивився, як вона сторчголов летіла, котилася й підстрибувала, наче поламана лялька, тим каменюччям, аж доки не завмерла без руху на якусь сотню метрів нижче по схилу.

Лише тоді Стентон ступив назад, усередину купе; двері так і залишив відчиненими.

Він перевірив верхній одяг і сумку МакКласкі на предмет будь-яких підозрілих та анахронічних на вигляд речей. Забрав пістолет, що випав їй із рук, сучасні ліки та спідню білизну. Начебто більше нічого, принесеного з двадцять першого століття, тут не було. В сумці залишилася тільки випивка і тютюн. На підставі цього влада може робити такі висновки, які собі забажає.

Втретє і востаннє глянувши, чи немає когось у коридорі, Стентон вислизнув із купе професорки і повернувся у своє.

Тепер у цьому новому всесвіті він зостався сам-один.

18

Новина про літню пані-англійку, яка мандрувала самотою і хтозна-як примудрилася випасти з потяга, поширилася поміж пасажирами, коли Стентон обідав у вагоні-ресторані. Хтось із задніх вагонів начебто побачив жінку, що котилася схилом, і підняв тривогу. Потяг обшукали; з’ясувалося, що у першому класі бракує пасажирки, а двері її приватного купе відчинені назовні.

Стентон якраз замовив собі омара і десерт — суфле.

Дідько з нею. Хай горить у пеклі.

Якби все можна було повторити спочатку, якби він знову наштовхнувся на той сповнений німого благання погляд, то спершу вийняв би їй пальцями з голови ті очі, а тоді вже викинув би з потяга.

Сука. Вбивця. Злостива тварюка.

Він був уже на шляху додому. На шляху до того, щоб помиритися з Кессі. Вони могли б іще цілих дев’ять місяців бути разом. Мали б іще цілих дев’ять місяців щастя й любові, а тоді одночасно з рештою людства канули б волею часу і простору в забуття й небуття. Стали би воднораз зірками — він, Кессі, Тесса і Білл — мерехтіли б купкою десь на небосхилі. А тепер, через МакКласкі, їх ніколи й не існувало, а він опинився у вигнанні в іншому всесвіті.