Знову й знову

Спонукала його до цього карта метро. Вельми відмінна від добре йому знаної, та все ж зі здебільшого тими самими назвами станцій — зокрема й станцією Кемден-таун.

Можна було зробити те, що він стільки разів робив, приїжджаючи на якийсь із лондонських вокзалів. Скочити у метро і поїхати додому.

На ту саму вулицю. До того самого дому.

Той дім ще там стояв, це йому було відомо. Чи то пак, уже стояв.

На Сент-Маркс-кресент, у дільниці Прімроуз-Гілл. На забудованій у дев’ятнадцятому столітті вулиці. Ті самі цеглини й вапняний розчин, що їх вони з Кессі купили у нетривалий період заможності, коли почав приносити прибуток вебпроєкт. Дім, у якому вони жили вчотирьох із дітьми, і справді існував у цьому новому світі, де йому судилося тепер опинитися. Стентон, певна річ, усвідомлював, що ніякого реального зв’язку тут немає. Сьогодні той дім був на сто з лишком років молодший за той, який він знав, там не було нічого, що пам’ятало б його доторк чи було б йому любе. Проте, так чи інак, той дім стояв, стояв на тому ж самому місці. Його дім, такий самісінький; принаймні зовні змінитися не мав би, бо ж числився згодом у списку пам’яток місцевого значення.

Зрештою, він же бачив його на власні очі. Якось Кессі купила на місцевому блошиному ринку і повісила на стіні у передпокої видрук світлини їхньої вулиці, зробленої близько 1910-го. Значить, те фото зняли тільки чотири роки тому.

Лінії «Вікторія» ще не існувало, вона з’явиться лише за п’ятдесят років, а от лінія «Дістрікт» уже була, і Стентон поїхав нею з вокзалу Вікторія до Чарінґ-кросс, де пересів на свою, «Північну» (хоч тепер її називали ще «Гемпстедською»), — до Кемден-тауна.

Відраховуючи одну по одній станції — «Тоттенгем-Корт-роуд», «Ґудж-стріт», «Воррен-стріт», «Юстон» — та не звертаючи уваги на незвичне гримотіння й торохкотіння у вагоні, він приплющив очі і на мить уявив собі, що зараз 2023-й і він їде додому, де його ждуть не діждуться дружина й діти. Ще якийсь тиждень тому така фантазія стала б для нього справжнісінькою тортурою, тепер же болю чомусь не завдавала, натомість давала змогу просто тішитися любими серцю спогадами.

«Морнінґтон-кресент».

«Кемден-таун».

Стентон був удома. Його станція. Північний Лондон, рідні місця. «Кемден» — його станція і в дитинстві, і в ті часи, коли він сам став батьком. Довгий ескалатор розташовувався у тому самому місці й рухався під тим самим кутом. Додому звідси можна дійти і з зав’язаними очима.

Догори по Парквей, понад залізницею і перед самим каналом — праворуч.

Перш ніж повернути на Сент-Маркс-кресент, Стентон постояв хвильку, дивлячись за міст, через канал, уздовж Реджентс-Парк-роуд, що вела до церкви. Саме там вони троє й загинули, Кессі та діти. Чи загинуть. Чи не загинуть уже ніколи. Залежно, як на це дивитися.

Він повернув і попрямував своєю вигнутою півмісяцем вуличкою. Бруківки і кам’яної плитки на тротуарі не впізнавав, а от вигин вулиці і фасади будинків були такі самісінькі, як тоді, коли він безліч разів проходив мимо. Обіч тротуару стояло навіть кілька машин — перші краплини-провісниці тієї хвилі, яка вже надходила і мала згодом затопити ціле місто. У дозволах на паркування потреби ще не було.

На кілька секунд він спинився перед своїм домом. Цікаво, діти там є? А дружина, яка чекає на коханого чоловіка? Там живе родина, без сумніву: це ж будинок, якраз на сім’ю й розрахований. І прислуга, звичайно, теж є, принаймні двійко. У цьому сенсі без змін, певна річ, не обійшлося.

Стентонові кортіло постояти, з’їсти яблуко, яке лежало в кишені, і зачекати: ану ж пощастить бодай мигцем їх побачити. Тамтешніх мешканців, далеких попередників його сім’ї. Та віддалік раптом з’явився і тепер поволі наближався полісмен, який обходив, либонь, свою ділянку. Тут теж зміни були очевидні: у його часи приязні «боббі» давно зникли, залишилося лише безконечне завивання сирен уночі. Полісмен зміряв Стентона поглядом, у якому явно читався сумнів: дужий чоловік із двома напханими ранцями в руках… чого б це йому стовбичити посеред вулиці й витріщатися на оселю заможної родини?

Якщо той полісмен поцікавиться, що у нього в ранцях, буде скрутно. Час рушати.

— Бувай, Кессі, — ледь чутно прошепотів Стентон. — Бувайте, Тессо й Білле.

А тоді повернувся і пішов геть.

19

Попри всю свою вельми зловісну репутацію керівника найбрутальнішої та найнебезпечнішої в Європі шпигунської мережі, чоловік, відомий як Апіс, здійснив чи, радше, геть бездарно провалив організацію найнеоковирнішого й найкострубатішого вбивства в історії.

Саме до такого висновку хоч-не-хоч знов і знов приходив Стентон у спекотному місяці червні 1914-го року, на початку того фатального літа, коли, відмахуючись від мошкари, обмірковував усі подробиці цієї події під час самотніх прогулянок неподалік від свого не менш самотнього табору в західній частині шотландського нагір’я.