Знову й знову

У місті вирували емоції. Багато людей плакали просто на ходу, приголомшені, об’єднані спільною втратою. В інших, одначе, розпука вже перейшла у гнів, і вони волали до небес, вимагаючи помсти. Стентона здивувало, як стрімко погіршувалася ситуація навколо. Звісно, він і раніше знав, що масова публічна реакція неминуча, а її можуть, безперечно, супроводжувати і спорадичні спалахи насильства, але переростання цієї реакції у всеосяжну і начебто геть невичерпну істерію, спрямовану на негайну відплату, якось не очікував.

Усі навколо поводилися так, наче втратили святого. Свою провідну зорю.

Зрештою, певний сенс у цьому був. Адже кайзера Стентон убив, коли той не встиг іще все спартачити. Імператор загинув, коли очолював країну, ще не заплямовану війною та варварством, країну — світового лідера у промисловості, економіці та технологіях, країну з добре розвиненим соціал-демократичним рухом.

Спостерігаючи за натовпом, який проймала дедалі сильніша лють, Стентон раптом усвідомив, що у липні 1914-го року кайзер в уяві німецького народу асоціювався насамперед із поступом, процвітанням та миром. Так-так, власне — миром. Люди навколо не знали того, що знав Стентон. Вони бачили одне: всі двадцять шість років правління їхнього імператора у країні панував мир. За цей час Німеччина перетворилася на одну з провідних держав світу: німецька промисловість конкурувала з американською, військово-морський флот наздоганяв британський, а армія взагалі не мала собі рівних.

Тож не дивно, що берлінці, які, сповнившись гнівом та розпачем, заполонили того дня столичні вулиці, саме у кайзері вбачали найпотужніший символ своєї дедалі більшої могутності та заможності й боялися, що з його смертю усьому цьому настане кінець — їхня щаслива зірка згасне. Серед усього того люду лише Стентонові було відомо, що край їхньому мирному, затишному світові мав покласти власне живий, а не мертвий кайзер.

Йому кортіло гукнути: «Агов, хлопці, спокійно! Усе гаразд! Він же просто марив війною!». Розповісти, що не минуло б і п’яти тижнів, як ось цей начебто оплот миру та стабільності насправді втягнув би країну у самовбивче протистояння. А вже через чотири роки той, кого вони оплакували як найвагомішу запоруку щасливого майбуття Німеччини, чкурнув би, підібгавши хвоста, з Берліна до Голландії, у ганебне й безславне вигнання.

Та тепер усе це, звісно, було вже історією… чи, радше, історією не було. Власне, у тім-то й річ: усе це якраз історією не було, а тепер уже ніколи й не буде. Залишиться лише химерним видінням, що житиме у пам’яті однієї-єдиної людини на цілій планеті. Нова ж дійсність полягала у тому, що могутній правитель Німеччини у найуспішніший в історії цієї держави період загинув, і його народ був просто спустошений.

А дехто з цього народу вже повнився шаленою люттю.

Люттю загрозливою і дедалі небезпечнішою.

На місто спала ніч, і Стентонові почали траплятися молодики з дрючками й кийками в руках. Ніхто не тягатиме з собою кийок, якщо не має бажання когось ним почастувати, а тих молодиків від такого бажання аж розпирало. Ще зловісніший вигляд мали добре організовані загони студентів у напіввійськовій уніформі й кашкетах. Студенти ці ходили під імперськими прапорами та стягами з орлами і присягалися, що відомстять або помруть.

Відомстити-то відомстять, але кому?

Хто скуштує кийка? Супроти кого підуть вони під своїми прапорами і стягами? Хто скоїв цей злочин? І хто за ним стоїть?

Тут замішані соціалісти. У цьому ніхто в Берліні не сумнівався. Але які соціалісти? І де вони? Де їхнє гніздо? Де вони ховаються? Листівки хроносити сфабрикували зумисне вельми туманні, у них не було за що зачепитися.

Подальші випуски вечірніх газет ситуацію змінили. Журналісти мали час зібратися з думками, з’ясувати деякі деталі, і тепер почали називати певні імена та вказувати певні назви. І хоч імен конкретних змовників назвати поки що не могли, та недвозначно кивали у бік соціалістів. До того ж робили це з неабияким ентузіазмом, без особливих вагань тицяючи пальцем у гаданих винуватців.

— До штаб-квартири СДПН! — залунало в натовпі. — Викуримо ту наволоч із нори!

Про Бранденбурзькі ворота всі одразу забули й подалися натомість до канцелярії соціал-демократичної партії — респектабельної парламентської партії, яка отримала на останніх виборах мільйони голосів. А проте, тут-таки поквапилися нагадати своїм читачам газети, саме ця організація була до 1890-го відома як Соціалістична робітнича партія Німеччини.

Стентону залишалося лише сподіватися, що лідерам СДП вистачило здорового глузду розійтися зі свого офісу по домівках.

Чи, якщо вже на те пішло, лідеру. А якщо ще точніше, то лідерці. Бо у ґвалті й шумі навколо Стентон щораз частіше чув одне ім’я: воно, таке враження, просто притягувало до себе загальну ненависть. Ім’я, яке — вечірні газети дуже постаралися — було того вечора в усіх на вустах.

Роза Люксембург.

Героїня-кумир Бернадет.

Знаменита соціалістка, яка колись стане засновницею Німецької комуністичної партії і загине від рук членів якогось парамілітарного загону смерті.