Знову й знову

Дорогою до Мітте йому впало в око, що двері зачиняло не тільки кафе у Тірґартені: зачинялося, таке враження, ціле місто. Пригадавши, що у помешканні в нього немає ані крихти їжі, він устиг іще заскочити до невеличкої продуктової крамнички на Александерпляц буквально за хвилину до того, як зачинили і її. Тут йому таки пощастило, бо інакше довелося б сидіти без вечері, а може, й без сніданку. Стентон купив хліба, сиру, шинки, печива і кілька персиків — цього вистачить, аби перебитися, доки місто відчиниться знову. Цю крамничку він уже знав, заходив сюди на закупи раніше, й упізнав молоду жінку на касі. Напередодні купував тут фрукти, і вона навіть дещо його причарувала, так широко усміхалася, а зважуючи йому полуниці, наспівувала впівголоса пісеньку про те, що хоч які солодкі бувають Erdbeere (власне, полуниці), але любов усе ж солодша. Сьогодні, однак, не було ні усмішок, ні співу. Жінка, видно, так сплакалася, що ледь зуміла порахувати решту.

— Наш кайзер уже на небі, — сказала вона і додала: — Прокляття на голову того, хто це зробив.

Прокляття, отже, на його, Стентона, голову. Дивне відчуття.

Плакала і проклинала не тільки продавчиня з продуктової крамнички. Мертві вожді завжди популярніші за живих, і на вулицях багато хто не міг стримати своїх почуттів. Стентонові трапилася літня вже жінка, яка аж у груди себе била від розпачу. Він якось і не уявляв собі щось таке насправді, в реальному житті. Думав, це лише старомодний, заїжджений вислів із тих часів, коли люди полюбляли мелодрами; а проте ту жінку горе пройняло так сильно, що вона гатила себе в груди геть по-справжньому, а інша тим часом намагалася її утішити. Хто не плакав відкрито, той усе одно вигляд мав такий пригнічений і сумний, наче ледь стримував сльози. Словом, усі до одного переживали, вочевидь, національну трагедію нечуваного й небаченого масштабу. Чогось такого Стентон, звісно, сподівався, та все ж розмах народної скорботи його просто вражав.

Так він дістався до своєї вулиці й увійшов у будинок. Щоб потрапити на сходи, треба було пройти через невеликий вестибюль, де чергував консьєрж — мовчазний старигань, від якого Стентон досі чув лише коротке вітання, «Morgen!» або «Abend!», залежно від часу доби. Проте того пополудня консьєрж мовчати не міг.

— Покидьки, — мало не плюнув він у відповідь на привітання. — Свинота. Хробаки. Недолюдки. Нічого, ми їх усіх перевішаємо.

— Кого? — перепитав Стентон. — Кого перевішаєте?

— Соціалістів, звісно, — пояснив старий. — А з ними й анархістів, усю ту революційну наволоч.

— Ну, спочатку їх мала б упіймати поліція, ні? — нагадав Стентон.

— Де вони, ми і так знаємо, — похмуро відказав старий консьєрж. — Не сховаються.

Стентон піднявся у своє невеличке помешкання і, відклавши на потім їжу, відкоркував вино, а тоді відсалютував самому собі у дзеркалі над умивальником і вихилив першу склянку до дна.

Тепер настав час повернутися до списку, який він почав укладати напередодні ввечері. Шеклтон. Еверест. Переліт через Атлантику. Військова служба… Бернадет.

Нарешті можна рухатися далі.

Та насправді тут-таки з’ясувалося, що якраз рухатися далі геть неспромога. Відчуття того, що місію завершено, чомусь не було і квит.

Навпаки, його охопило таке ж сум’яття, як у ті перші секунди, коли він опинився начебто сам у стамбульському погребі, все ще відчуваючи на губах смак м’ятної помади тієї напівголої дівчини-туркені.

Наливши ще склянку вина, Стентон спробував пояснити собі це сум’яття скоєним того дня вбивством. Учинок жахливий, і тому, кого це залишає байдужим, зброю довіряти не можна у жодному разі. Вбивати Стентонові, звісно, доводилося й раніше, але з часом легше не ставало. Так чи інак, це ж лише цілком природний для людини страх перед тим, щоб відібрати життя в іншої людини; він про свій учинок не шкодував. Аж ніяк, якщо вже на те пішло. Був упевнений, що вчинив правильно і мав на це всі підстави. У разі потреби зробив би так само знову.

То звідки ж тоді сум’яття?

Шукаючи якоїсь розради, Стентон дістав з ранця книжку. Ту книжку прихопив із собою з майбутнього; тепер через нього її так ніколи й не буде написано. То була збірка віршів Вілфреда Овена. Одна з улюблених його книжок ще з дитинства.

Він уже не раз і не два перечитував ці вірші, відколи опинився тут, у минулому, бо якось і уявити собі не міг кращого аргументу на користь своєї місії, ніж ось ці моторошні та водночас безмежно зворушливі хроніки тихого героїзму, жахливої бійні й безглуздої жертви. Написані від щирого серця, вірші Овена описували жахіття, яке прагнув відвернути Стентон, проникливіше і пронизливіше за будь-які цифри та статистичні дані.