Знову й знову

Стентон витягнув з сумки листівку, поклав на землю і притиснув гільзою від «маузера». Надрукована та листівка була криваво-червоною фарбою. Зображений на ній суворий, шляхетний на вигляд робітник могутнім кулаком бив у голову злостивого карлика-чорта з обличчям кайзера. Підпис під малюнком був вельми простий: «Кайзер мертвий! Робітники, піднімайтесь і беріть владу у свої руки!».

І все, жодних подробиць. Нічого конкретного.

«Нехай попріють, — казала МакКласкі. — Нехай поламають собі голову. Хто ж убив Віллі? Та там уся країна на вуха стане».

Залишивши такий-от доказ, Стентон одягнув куртку і зібрався йти. Дозволив собі ще раз, востаннє зиркнути вниз, на Потсдамер-пляц, де, цілком природно, зчинилося тієї хвилини справжнє пекло. Натовп посунув уперед, і солдатам, на допомогу яким кинувся навіть духовий оркестр, ледь удавалося стримувати натиск, а панове у циліндрах усі скупчилися за подіумом, куди, безперечно, й упало тіло імператора.

Стентон усвідомлював, що дивиться у самісіньке око бурі. То була та мить, коли камінь вдаряється у непорушне плесо озера. За секунду підуть кола. І справді, просто на його очах багато хто заквапився вже не до місця трагедії, а від нього. Здебільшого поліцейські, які розсипалися віялом у надії перехопити злочинця, та водночас, мабуть, і репортери, що поспішали першими повідомити найприголомшливішу, найважливішу новину століття. Вбито беззаперечного, наділеного мало не диктаторськими повноваженнями правителя Німецької імперії, держави з найпотужнішою економікою і найгрізнішою армією в Європі! Наймогутніший, либонь, у світі чоловік був мертвий. Більшої сенсації годі собі й уявити.

Досі хвилі, викликані цим потрясінням, не вийшли ще за межі Потсдамер-пляц, бо рухалися зі швидкістю пішохода. Та варто першому-ліпшому репортеру дістатися до телефонного або телеграфного апарата — і від приголомшливої звістки здригнеться весь світ.

Стентон відвернувся. Відколи він порішив імператора, не минуло ще й дев’яноста секунд. Спокій кафе у саду на даху «Вертгайму» ця новина збурить, певне, лише за дві-три хвилини. На ту мить йому треба бути вже там. Майнула думка про підстреленого охоронця. Хтозна, може, він ще живий, а отже, є шанс — хоч і, відверто кажучи, доволі нікчемний, — що прикмети стрільця можуть згодом дійти до відома поліції. Що ж, нехай, вирішив Стентон. Одного холоднокровного вбивства на день більш ніж достатньо. Поза тим, треба негайно зникати з місця злочину та й про розповсюдження листівок час уже подбати.

Пробігши дахом, Стентон на мить пригальмував перед дверима з табличкою «Verboten!», зосередився, а тоді ввійшов назад у кафе — впевнений, спокійний і діловитий, як завжди. Навряд чи хтось узагалі звернув на нього увагу, а якщо й звернув, то не запам’ятав, це точно. Бо чому й навіщо? Світ і далі такий самий, яким був не одне десятиліття до того. Чарівний світ початку двадцятого століття, славна едвардіанська епоха — непорушна і надійно незмінна.

Цьому світові залишилася ще якась хвилина.

З саду на даху Стентон вийшов тими ж дверима, якими туди й потрапив, зійшов у відділ меблів на п’ятому поверсі, а потім без зайвого поспіху попростував до пишних, визолочених центральних сходів, які спускалися звідти на п’ять поверхів униз. Глянувши туди, він побачив голову статуї жінки-селянки. З того місця легко було уявити, ніби зазираєш у виріз її гіпсової блузи, і ціле покоління школярів, напевно, немало вже з цього натішилось і насміялось. Проходячи повз балюстраду на самому верху, Стентон витягнув з-під куртки добру сотню підроблених соціалістичних листівок, просто на ходу, не стишуючи кроку, поклав їх на перила і пішов сходами вниз.

Знав, що довго вони там не пролежать, і справді, не встиг він зійти ще й на п’ять східців униз, як папери сковзнули похилою поверхнею і закружляли атріумом, поміж звивистими сходовими маршами, ніби велике червоне конфеті. Зиркнувши тієї миті донизу, Стентон побачив, що на першому поверсі, біля підніжжя сходів, люди вже заметушилися, почали збиратися в купки і гарячково розмахувати руками; якась жінка, схоже, навіть зомліла. Час немовби сповільнився. Занепокоєне перемовляння ширилося сходами вгору, а назустріч йому летіли листівки.

Тепер уже люди хапали червоне конфеті — і звідусіль залунали розгнівані й нажахані крики. Стентон спускався, а весь універмаг уже розтривожено гудів: жахливу новину перетравлювали, нею обурювалися, їй просто не йняли віри.

Крізь схвильований натовп Стентон проштовхався до дверей і вийшов на Ляйпціґерштрассе.