Знову й знову

Як Стентон і сподівався, ніхто нічого в нього не запитав. То були інші часи, не схожі на ті, у які довелося виростати йому. Терористичні акти, що спричиняли масову загибель людей, були тоді явищем рідкісним, а поняття «внутрішньої безпеки» взагалі ще не виникло як таке, про що свідчили просто жалюгідні заходи з гарантування безпеки ерцгерцога у Сараєві. У Лондоні прем’єр-міністр щодня йшов собі Вайтголом з Даунінг-стріт до парламенту пішки, без усякого супроводу поліції. І це у країні, яка буквально за рік до того опинилася на межі громадянської війни в Ірландії.

У ті часи будь-хто, кому вистачало сміливості начхати на табличку з написом «verboten», міг пройти у будь-які двері і вийти практично на будь-який дах, аби лиш бажання. Навіть на дах, звідки відкривався чудовий вид на площу, де невдовзі була запланована привселюдна поява глави держави.

Стентон зиркнув на годинник. До появи кайзера залишалося менше години.

Годинник нагадав йому про Бернадет. «Він не цокає!»

Як же йому подобався її голос…

Стентон озирнувся навколо. Ні душі, ніхто його не помітив. Він рушив до східного краю будівлі, пересуваючись від комина до комина й намагаючись не наступати на вентиляційні решітки.

Був уже на півдорозі між садом і краєм даху, коли зненацька почулися голоси. Сховатися він не встиг: з-за вкритої бітумом вентиляційної шахти вигулькнуло двійко робітників.

На щастя, вони сподівалися побачити когось на даху ще менше, ніж Стентон, тож йому пощастило оговтатися першим.

— Доброго ранку! — голосно привітався він німецькою, спинившись так, щоб сонце було в нього позаду. — У кафе повідомили, що на даху якісь люди. Будьте ласкаві пояснити, що ви тут робите.

Знову головне — вчасно натякнути на владність. Якби Стентон завагався і загаявся, робітники, либонь, самі почали б ставити йому запитання, та він не залишив їм шансу.

— Ми зі служби обслуговування, — сказав один із них.

— У такому разі будьте ласкаві показати свої перепустки, — тут-таки відреагував Стентон.

І побачив у їхніх очах вагання. Без сумніву, вони виконували на даху різні роботи не раз і не два, й ніколи ні в кого не виникало жодних питань. Якщо дати їм час на роздуми, вони ще, чого доброго, вирішать, що ставити тут запитання — це, властиво, їхнє право.

— Сьогодні опівдні в урочистостях на Потсдамер-пляц запланована участь його імператорської величності. Вам про це, я певен, відомо. З цієї причини вся довколишня територія підлягає перевірці. Будьте ласкаві негайно показати свої перепустки.

Це подіяло. Робітники дістали свої облікові картки.

— Дякую, — мовив Стентон, побіжно глянувши на документи, — з цим усе гаразд. Тепер скажіть, будь ласка, з якою метою ви тут сьогодні перебуваєте.

— Дівчата з відділу завіс і диванних подушок скаржилися, що у вентиляції щось тріпоче і товче. Подумали, може, то пташка якась залетіла, так буває іноді, але ми нічого не знайшли. Або їм це примарилося, або та пташка вилетіла.

— Або взагалі дух спустила, — докинув другий робітник. — З ними і таке часом буває, просто від паніки. То дівчата за день-два її занюхають і дадуть нам знати, а ми тоді знімемо решітку і витягнемо.

— Ага, точно, — кивнув перший.

— Добре, — сказав Стентон, — то зараз ви вже тут закінчили?

— Так, уже все. У нас якраз перерва. Ми думали посидіти собі тут, на сонечку, на повітрі…

Стентон помітив в руках у другого робітника термос і невеликий згорток: там, певне, була їхня перекуска.

— Боюсь, сьогодні це неможливо. На даху не має бути нікого.

Чоловіки знизали плечима, торкнулися на знак прощання кепок і подалися геть, пірнувши у службовий люк. Стентон занотував собі у пам’яті розташування того люка: ану ж йому теж доведеться покидати дах поспіхом.

Коли вони зникли з очей, Стентон спробував проаналізувати цю зустріч. Навряд чи вона могла обернутися для нього якимись проблемами. Зрештою, він планував повернутися до свого помешкання в Мітте задовго до того, як поліції спаде на думку, що стріляти могли з даху універмагу «Вертгайм». Якщо постріл буде влучним, куля не тільки розтрощить череп кайзера на друзки, а й узагалі скине його з подіуму. Визначити траєкторію її польоту за положенням трупа буде неможливо, тому про місце перебування стрільця поліція зможе лише гадати. Перебував же він дуже далеко; з гвинтівки зразка 1914-го зробити такий постріл було б вельми непросто. Тож доки дах «Вертгайму» внесуть у список імовірних локацій, мине якийсь час. Доки ж справа дійде до допиту цих двох і вони повідомлять про «начальника», який наказав їм забиратися з даху, за ним уже давно й слід прохолоне.

Та все ж ця зустріч Стентона занепокоїла, і він про всяк випадок зняв із запобіжника «ґлок» у себе в кишені. У разі потреби кожного, хто стане у нього на шляху, доведеться просто пристрелити.

Він до болю чітко усвідомлював, що для порятунку світу має один-єдиний постріл.

Зоставшись на самоті, Стентон пройшов на край даху. Тут був низенький парапет, від якого стрімко збігав метрів на три вниз козирок укритої сланцем «каски», що закінчувався оторочкою з ринв і не давав побачити колони внизу.