Знову й знову

І справді, доля, схоже, була на його боці. Відверто кажучи, він і сам не міг повірити, що йому так пощастило. Зона обстрілу, що відкривалася з вершини сталево-сірого громаддя, охоплювала практично весь Потсдамер-пляц і зокрема, безперечно, й те місце, де перерізатиме стрічку кайзер. Між універмагом і подіумом було метрів триста — відкрита дорога і широка площа. Між позицією, яку облюбував собі Стентон, і його імперською мішенню не було абсолютно нічого.

Упріваючи під бронежилетом, він рушив назад до універмагу. Був полудень, і у зміни тамтешніх працівників якраз розпочалася обідня перерва. Дорогу заполонили гарненькі дівчата в уніформі «Вертгайму». Ще якесь покоління тому ці дівчата повторили б селянську долю своїх матерів і бабусь, але Берлін розвивався темпом достоту шаленим, потребував працівників і був готовий платити. Як же багато білявих голів, що вигоріли під сонцем свого сільського дитинства. Стентону здавалося, наче він крокує через поле нарцисів.

Він їх порятує. Порятує цих дівчат. Завдяки йому всі вони матимуть чоловіків, а їхні діти — батьків. Німеччина виживе. Та краща Німеччина — Німеччина казкових універмагів, дедалі ширших мереж трамвайних колій і цілих квітників щасливих, вродливих дівчат-продавчинь. Кайзер піде, але цього разу всієї Німеччини з собою не забере.

«Вертгайм» був просто велетенський. Він міг похвалитися вісімдесятьма трьома ліфтами. Вісімдесят три ліфти! У 1914-му. Раніше Стентон ані гадки про це не мав. Якби рік тому його запитали, скільки ліфтів було у найфешенебельнішому магазині Берліна перед Великою війною, він сказав би навздогад: ну, може, максимум шість. І то «Вертгайм» не вважався ще найбільшим. Були ж іще і «Яндорф», і «Тіт», і справді найбільший та найновіший з усіх — «Кауфгаус дес Вестенс». Вивчаючи історію, Стентон звик думати про передвоєнний Берлін як про такий собі військовий плац-парад міського типу, та насправді це місто виявилося гігантським торговищем на взірець якогось великого аеропорту двадцять першого століття. Дещо ошалілим від успіху й очманілим від грошей. І все це колись пішло прахом на догоду неврівноваженому правителю та жменьці злосливих старих генералів.

Що ж, цього разу так не буде.

Стентон ступив під величні вхідні арки й увійшов у знаменитий атріум. Хоч він уже тричі проходив цією дорогою під час попередніх розвідок, йому все одно знову перехопило подих так само, як і тоді. Опинившись тут, кожен почувався немов у соборі — соборі, зведеному на честь торгівлі. Широкий, увінчаний скляним дахом внутрішній простір здіймався на п’ять поверхів угору. Посередині стояла велетенська статуя шляхетної на вигляд селянки з кошиком, наповненим дарами нового врожаю, що мала, безперечно, символізувати якийсь пасторальний ідеал. Статую обрамлювало двійко ідентичних сходів, які вилися навколо неї і провадили до розташованих на п’ятьох рівнях вичепурених внутрішніх аркад. Ці аркади скидалися на шари вишуканого кремового тістечка і були напхом напхані парфумами та шоколадом, торбинками та сукнями й назагал усякими-різними розкішними, надзвичайно далекими від будь-яких пасторальних ідеалів предметами.

Дорогою до одного з вісімдесяти трьох ліфтів Стентон пройшов повз «Делікатеси» та цукерню. Знову сила-силенна збитих вершків. Цікаво, і навіщо тут узагалі завдають собі клопоту готувати до всіх тих вершків ще якесь печиво?

Ліфтом він піднявся на п’ятий поверх, а звідти подався в сад на даху. Хотів підійти туди своїм темпом, не привертаючи зайвої уваги, а не вивалитися в усіх на очах з дверей ліфта. Торгували у цьому відділі різними господарськими товарами й меблями — великими, важенними дерев’яними шафами, широкими розкладними канапами з безліччю подушок. Дивно, найбільші та найважчі товари вирішили загнати аж на шостий поверх, під самий дах.

Спокійно, тихим кроком, міцно стискаючи в правій руці ранець з гвинтівкою, Стентон піднявся короткими сходами на дах, у сад. Як і щоразу, коли він приходив сюди раніше, відвідувачів у кафе було чимало. Повсюди вдоволені люди насолоджувалися морозивом або замовляли собі щось на ранній ланч. Поки що — жодних тістечок. Час на них настане лиш у перші години пополудні.

Прибравши заклопотаного вигляду, Стентон цілеспрямовано крокував садом: висока солідна постать. Начальник, одне слово, авторитет. Найкращий спосіб уникнути зайвих запитань — вдати, ніби ти тут у службових справах. Підійшовши до дверей із суворим попередженням — «verboten», він спинився і схвально кивнув: мовляв, усе в порядку. А тоді витягнув записник та ручку і пройшов крізь ті двері. Точнісінько так само робив і під час трьох попередніх своїх появ у «Вертгаймі». Якби котрась із вічно заклопотаних та забіганих офіціанток і надумала поцікавитися — вкрай, на його думку, малоймовірно, — що йому, властиво, там треба, то почула б у відповідь, що він — інспектор і здійснює обхід. Владу берлінці, поза всіляким сумнівом, поважали. Поводишся як начальник — за начальника тебе й мають.