Знову й знову

Вдала спроба запобігти вбивству у Сараєві неминучу катастрофу лише відтермінувала. Європа й далі сиділа на бочці з порохом, а в кайзера руки свербіли черкнути сірником. Двадцяте століття цілком легко могло знову рушити тим самим згубним шляхом, яким уже пройшло минулого разу. Та завтра все зміниться. Він, Стентон, вирве з коренем головну причину конфлікту — і розпочнеться абсолютно нова історія. Одна-єдина куля з іншого всесвіту спрямує її зовсім іншою, не ходженою досі дорогою.

На цьому його місія закінчиться, його мета у цьому часі й просторі буде досягнута. Він виконає свій обов’язок.

І що далі?

Упродовж тих п’яти тижнів, що їх Стентон уже прожив у минулому, йому якось щастило цього запитання уникати. Завдання, отримане від хроноситів, було надто нагальне, робота — надто важлива. Та вже за кілька годин усе це закінчиться. Він буде вже не спеціальним агентом із майбутнього, а лише самотнім чоловіком, якому постійно маряться химерні, фантастичні сни про людей і події, яких ніколи не було й ніколи не буде.

Настане час повернутися лицем до життя у столітті, де все ще попереду.

Що ж він там робитиме?

Стентон втупив очі у чистий документ на екрані лептопа.

А тоді навмання набрав перше слово: Кессі.

Не планував цього робити, але ж інакше, звісно, й бути не могло. Чи могло?

І він додав знак запитання: Кессі?

Чи відведено їй тут якусь роль?

Може, йому й справді не витримати життя без неї?

Далі він написав: Самогубство?

І майже відразу натиснув клавішу видалення, а далі сидів і дивився, як те слово, літеру за літерою, поглинає курсор. Просто це — не варіант. Він же солдат і рятуватися втечею не буде. Ніхто Граніта Стентона не вб’є, а вже він сам себе — то й поготів. І зовсім не через свій давній страх: ану ж таки й справді існує небо і пекло.

Йому хотілося жити.

Адже попереду мріла така дивовижна й надзвичайна нагода, якої не мав ще ніхто впродовж усієї історії людства. Шанс пожити в інакшу, кращу добу, коли світ ще не став малим і нудним, а людські обрії не звузилися до розмірів смартфона. Шанс долучитися до цілковито нового напряму розвитку людства, шанс посприяти формуванню цього напряму. Орден Хроноса зробив його багатієм; крім того, він мав абсолютно унікальну підготовку, відзначався абсолютно унікальною поінформованістю й абсолютною відсутністю залежних осіб чи обов’язків.

Це ж просто мрія, втілена в життя.

Стентон знову натиснув клавішу видалення. Курсор рушив назад, до єдиного слова на екрані, і заходився знак за знаком те слово стирати.

Спочатку знак запитання. Потім «і», «с», ще одне «с», «е» і насамкінець велике «К». Так не стало цілого слова.

Не стало Кессі.

Вона завжди залишатиметься частиною його душі, але частиною його життя вже не буде. Він опинився в іншому вимірі часу і простору, де її ніколи не існувало й ніколи не існуватиме. Настала пора розпочинати жити заново.

Екран знову спорожнів. Чиста сторінка.

Як і його життя.

Зненацька сяйнула думка, і він написав: Шеклтон.

Справді, можна приєднатися до Шеклтона. Антарктична експедиція великого героя з Нової Зеландії мала вирушити в дорогу через два місяці. Стентон не сумнівався, що завдяки своїм грошам та навичкам зуміє отримати місце на борту. Спробувати разом із Шеклтоном перетнути Антарктиду! Для чоловіка штибу Стентона то була б достеменна Нірвана. Долати незгоди, що випадали на долю справжніх героїв, одягнених у шкіру та штормівки з непромокальної тканини. Линви, собаки, пайки корабельних галет і лише зорі та компас для орієнтації. Справжня чоловіча робота до того, як двадцяте століття спаскудило геть усе.

Шеклтон.

Він натиснув підкреслення. Шеклтон. Так, однозначно, це варіант. Будь-хто з полку, в якому служив колись Стентон, життя б віддав за таку нагоду.

Далі він написав: Еверест?

Вдалося б туди піднятися? Свого часу йому доводилося здійснювати збіса непрості сходження. На Маттергорн, на Айґер. То чому не Еверест? Він міг би бути першим, на сорок років раніше, ніж це зробили у попередній часовій петлі. І то без кисню. Можна було б стати першою людиною, яка здолає ту вершину, першою живою істотою, яка торкнеться того чистого, неторкнутого місця. Ще перед тим, як усе там загидять сміттям, покинутими пакунками з їжею та старим спорядженням. Трупами та замерзлим лайном. Словом, опинитися на тій вершині, коли це ще буде новиною.

Потому він дописав: Перелетіти Атлантику?

Ліндберґ уперше зробив це у 1927-му. Що ж, можна цього телепня-антисеміта випередити. Тринадцять років у запасі ще є. Для початку — навчитися літати. І то на справжньому літальному апараті, виготовленому з дроту й парусини, а не всередині герметичної металевої труби, напакованої товарами для безмитної торгівлі, їжею на продаж та іншими людьми.