Знову й знову

Бо ж, попри згадану вище військову пантоміму, то було місто сучасне. Це добре відчував навіть прибулець зі століття двадцять першого. Стентон мав враження, наче будівлі, спорудженої понад п’ятдесят років тому, у місті не знайти вдень з вогнем, а багато будинків мали такий вигляд, ніби їх звели буквально минулого тижня. Це місто розросталося швидше й динамічніше за будь-яке інше в цілому світі. На вулицях панував жвавий автомобільний рух, набагато, по суті, жвавіший, аніж Стентон помітив у Лондоні; повсюди можна було побачити ознаки електрифікації та застосування новітніх технологій. На тих самих вулицях, якими марширували солдати, стояли ряди громадських телефонів та квиткові автомати; тими самими вулицями курсували хвилина у хвилину за графіком найкращі в Європі трамваї. Електрика була доступна всюди; плетиво електричних дротів тягнулося через усе місто, а постачання було надійніше, ніж будь-де у світі. Коли Стентон за допомогою спеціального перехідника підключив до мережі свій комп’ютер, то виявилося, що напруга в ній така сама стабільна, як і у двадцять першому столітті.

У Берліні виготовляли все. Більшу частину хімікалій, які виробляли у світі. Основну масу електроприладів. Чимало сталі. Усі найкращі у світі фотоапарати, телескопи і точні інструменти. Та насамперед тут робили гроші — неймовірні суми грошей. Навіть великі міста індустріалізованих Сполучених Штатів дивилися на Берлін із заздрістю.

Війни у цьому місті не хотів ніхто, крім психів.

Надто високу ціну довелося б тоді заплатити. І таки довелося.

Минулого разу.

Просто Стентон бачив фото. Фото, на яких це чудове місто лежало в руїнах. Ним у парі крокували ненависть і погибель. Цю історію він знав; за його часів її знав кожен школяр; тільки її вони, властиво, й вивчали. Як Німеччина привела двадцяте століття до кошмарної руїни і таким чином буквально знищила сама себе.

Як усі ці вгодовані, вічно заклопотані, квітучі люди лише за кілька років перетворилися на виснажених, знесилених хворобами примар, які опинилися на межі голодної смерті; їхня передова економіка лежала сплюндрована, а попереду у них були десятиліття справжніх жахіть, заколотів, злиднів та гніту.

Цього разу, одначе, нічого такого не трапиться.

Бо Стентон мав намір це зупинити. Він порятує Берлін і порятує Німеччину. Порятує цих дурненьких солдатів, яким би знай тупотіти вулицями, і порятує цих чудових людей, які викликали в нього щирий захват своєю працьовитістю та винахідливістю, своєю шаленою оригінальністю, своїм хистом до торгівлі, науки й мистецтва. Порятує їх від жахливої долі, яка на них чекала.

Порятує їх від їхнього кайзера.

Адже незалежно від того, трапилося вбивство у Сараєві чи ні, схибнутий на мілітаристських ідеях імператор Вільгельм, з його марнославством та роз’ятреним еґо, рано чи пізно таки втягне цю молоду динамічну державу у самовбивчу війну.

На стіні навпроти висів портрет імператора — на думку Стентона, вельми промовистий. Достоту карикатурний у своїй чванькуватій гордовитості, Вільгельм був зображений там у такому ракурсі, ніби оглядає згори цілий світ, що ним наміряється заволодіти. Одягнений, наче якийсь ангел війни, у білу військову форму зі сталевою пластиною на грудях; тлом йому служила римська колонада, не залишаючи жодних сумнівів щодо імперських претензій.

Ліву руку кайзер тримав, як завжди, на ефесі шаблі, намагаючись таким чином приховати вроджену ваду, яка, на думку багатьох, неабияк вплинула на формування його психіки. Та рука була всохла і на цілих шість дюймів коротша за праву. Вільгельм завжди намагався своє каліцтво ігнорувати й сміливо брав участь у різних спортивних та військових вправах, але потай дуже через це страждав і відчував огиду до себе самого.

Стентон попросив рахунок і поклав на блюдце кілька рейхсмарок. На банкнотах і монетах теж красувався той-таки імператор — кайзер Віллі. Чолов’яга з закрученими догори вусами, для якого й далі існувала тільки одна Німеччина. Військова. Те, що німецька промисловість завойовувала світ, для Вільгельма II нічого не означало. Бо світ мала завойовувати не німецька промисловість, а німецька зброя, і на чолі цього завоювання мав стояти він — імператор у прикрашеному велетенським орлом шоломі.

Стентон глянув на годинник. Імператорові залишилося жити менше доби.

Десь у глибині душі ворухнулася жалість. Не можна сказати, щоб Вільгельм здавався аж таким уже суцільним уособленням зла. Проте був марнославний, сварливий, пихатий, нерозважливий та емоційно нестійкий і відзначався глибоко вкоріненим імперським комплексом. Для беззаперечного головнокомандувача найкращої на планеті армії — риси вкрай небезпечні.

Він просто мусив померти.

29

З кафе Стентон вийшов на Унтер-ден-Лінден, бо мав намір востаннє оглянути й оцінити вибрану позицію. Був чудовий літній ранок, і крізь крони лип та каштанів яскраво світило сонце, мережачи пістрявими візерунками тротуари й дорогу внизу. Вулицею, скоряючись поліцейським-регулювальникам, які знай розмахували руками, снували туди й сюди автомобілі, екіпажі та пішоходи.