Зоряна електричка

— Знаєш, — сказав Маняма, звертаючись до Льохи, — дякую тобі за все. А це, — він показав на окуляри, — це зніми на хвильку. Дідуню, дай-но мені, будь ласка, свій комунікатор і ввімкни медичну опцію. Ага, дякую. Петько, у тебе очі нормальні?

— Тобто? — не зрозумів Петько. — Що означає «нормальні»?

— Окуляри носиш?

— Нащо? Я і так добре бачу.

— Чудово. Постій спокійно трошки.

Маняма підніс комунікатор до очей хлопчика, поводив туди-сюди, а потім ті самі рухи повторив біля обличчя Льохи, попередньо попросивши його заплющити очі.

— Ось і все, — сказав Маняма, коли закінчив свої дивні маніпуляції.

— Що все? — здивувався Льоха.

— Окуляри тобі більш не потрібні. Це мій тобі дарунок наостанок.

— Як це? — ще більше здивувався Льоха і розплющив очі. — Ну… Ти даєш… І справді не потрібні! Я все бачу! Я все класно бачу!!! Дякую, Манямо! І вам усім дякую, — повернувся він до усіх інших незвичайних знайомих.

— Бувайте, хлопці! — Маняма по черзі потиснув хлопцям руки і зник у зоряному буї. Слідом за ним зайшли Мозя та Флоквел. Останнім у буї зник Блостер Корпурама, наостанок помахавши хлопцям рукою.

— Не сумуйте, хлопці!

Дверцята у валуні зникли, а після того з каменем нічого не відбулося. Буй залишився абсолютно нерухомим. На нього раптово заскочив рудий котисько, який непомітно вигулькнув з кущів.

— О! Ти диви! Знов цей кошак! З нього усе почалося! Агов, Рудий! — радісно закричав Петько.

— Це не Рудий, це Маняма, — сказав Льоха, — киць-киць…

Він узяв кота на руки і погладив його по брудній шерсті:

— Скінчилися твої вуличні поневіряння. Від сьогодні будеш жити в мене.

Петько очікував, що вдома буде щонайменше ураган, але ураган не відбувся. Зрадівши поверненню сина, батьки хоч і сварили його, але це був все ж таки не ураган, а так… легкий протяг… Тим більше, що по Петьковим розрахункам його вдома не було місяця зо три, а насправді лише три дні. Петько не міг цього пояснити — мабуть, тут йому допомогла та сама корекція часу, за допомогою якої мандрували зоряною електричкою. Петько сказав батькам, що де був — не пам'ятає, що робив — не знає, і взагалі… І справді, не розповідати ж про те, що зоряний буй, до того ж несправний, відправив його у тринадцяте століття, звідки його витягли інопланетяни й найкращий друг Льоха у ведмежій подобі? Хто ж у таку нісенітницю повірить? Незабаром ця історія почала забуватися, як дивовижний сон. Тільки десь під Новий рік Петько прибіг до Льохи радісно збуджений.

— Льохо! Вони дійшли! Чуєш? Вони дійшли!

— Хто дійшов? Куди дійшов?

— Ратибор з братом Іовом дійшли! Вони дійшли до князя Данила! Так жалкую за мобілою! Я її десь у церкві посіяв! Я б тобі його показав! Я тоді князя сфоткав. Вони дійшли!

— Звідки знаєш?

— Я з батьками до Почаївської Лаври їду, на екскурсію.

— Ну, то й що?

— А те! Наша церква святого Іллі, де брат Іов був монахом, стояла на Почайні. Зараз цієї річки вже й немає. А Лавра на Тернопільщині зветься Почаївською. Тобі не здається такий збіг незвичайним? А ще я заліз до Інтернету й там прочитав, що ця Лавра заснована монахами, які врятувалися після нападу татаро-монголів на Київ. Заснована вона наприкінці тисяча двісті сорокового року, зрозумів? Отже, вони дійшли! І заснували новий храм, який згодом перетворився на Лавру!

— Здорово!

— Авжеж, здорово! Ет, ще б бібліотеку Ярослава Мудрого знайти! Тільки я не зрозумів, куди вів коридор, яким ми йшли туди з братом Іовом! Може, де-небудь вона і досі є? От би знайти! А до Почаївської Лаври обов’язково поїду! Поїду й дуже уважно все там огляну. Може, брат Іов мені десь послання залишив чи знак якийсь, га?

— Усе може бути. Може, і залишив!

— Мабуть, я піду. Я тут у бібліотеці книжку узяв з історії Києва. А раптом там що-небудь про брата Іова чи Ратибора написано?

— Чуєш, Петько, а з чого це Серга тебе десятою дорогою оминає? Я його учора бачив, він у двір зазирнув, а як побачив тебе, то дременув!

— А!.. — Петько махнув рукою. — Причепився якось до мене, так я йому малий гаплик показав. Мене брат Іов навчив. Так він усе зрозумів і більше до мене не чіпляється.

— Здорово! Навчиш?

— А то…

Так закінчилася ця неймовірна історія, абсолютно не схожа на правду. Скоріше за все, вона схожа на дивовижний сон. Тільки що ж тоді робити з рудим котом Манямою, який досі живе у Льохи?