Зоряна електричка

— Аркуда!!![94] — закричав Ратибор, вихоплюючи меч із піхов.

— Аркуда! — І собі закричав брат Іов, намагаючись зірвати лук із плечей.

— Петррррро! — не вгавав ведмідь Льоха.

— Мати моя рідна! Що за дива? — шепотів зблідлими губами Петько. — Що ж це таке?

Коні, побачивши хижака, голосно заіржали, захропли й перелякано позадкували.

Голосно завищали татари — і собі почали рвати луки з-за спин та вихоплювати з піхов шаблі.

— Мозю, займись тими! — наказав Флоквел, кивнувши на татар, які стрімко неслися на них.

— Хвильку, — весело крикнув Мозя, вихопив комунікатор — і за мить на шляху у переслідувачів з'явився триголовий дракон з планети Зев.

Одна голова дракона заревла, друга оглушливо засвистіла, а третя гучно ригнула, пустивши вогонь, а на завершення цієї вистави дракон ляснув величезним хвостом по замерзлій землі.

На мить усі застигли, потім серед татар здійнялася паніка. Захрипіли коні, ще голосніше завищали вершники. Переслідувачі, заважаючи один одному, розвернулись і дременули так, як ніхто з них ніколи не їздив. Загін на одному диханні перелетів і поле, і річку, і Поділ, зупинившись лише біля воріт. Свідки появи страшного дракона серед зимового лісу довго ще переводили подих і не могли прийти до тями.

Ратибор і брат Іов наче приклеїлися до сідел. Брат Іов хрестився:

— Господи, прости нас багатогрішних… Пресвята Богородиця, спаси та помилуй…

Коні вже не знали, чого і кого лякатися, козирили вухами та дрібно тремтіли.

— Петррро! — ревів ведмідь. — Це ж я, Льоха! Флоквел, та зрррробить мене норрррмальним!

— Один мент… Авжеж… — Рятувальник витягнув з кишені комунікатор.

І тут на очах розгублених і ошелешених стародавніх киян та Петька ведмідь наче роздягся, а з його шкіри з'явився Льоха у своїх незмінних окулярах.

— Льохо?! — отетеріло прошепотів Петько. — Льохо!!!

— Незбагнені дива твої, Господи, — Брат Іов ніяк не міг зупинитись і клав, клав, клав на себе хрести.

— Петро… — одразу похнюпив голову Ратибор.

Якимось незрозумілим чуттям — мабуть, батьківським — воїн миттєво усвідомив: він втрачає й цього сина. Нехай названого, нехай нерідного, але ж сина!

— Так хто ти єси? — запитав брат Іов. — У вечірніх країнах люди на аркуду, а паче на драконів не перетворюються. Вони інші, але вони люди, такі, як і ми. Хто ти єси?

Петько поглядом запитав Льоху, той рятувальників. Флоквел почухав потилицю точнісінько так, як це б зробив якийсь селянин з Київщини тринадцятого століття, а Мозя цикнув зубом. Петько махнув рукою:

— Любі Ратиборе та брате Іове, я єсьм із прочаго.[95]

— Прочаго? — безнадійним голосом запитав Ратибор, одразу повіривши у таку неймовірну річ.

— Прочаго? — перепитав брат Іов. — І ти весь час відав, що буде? Про татар, про церкву Богородиці? Про все-все?

— Відав, — кивнув Петько.

— І не пішов? І нас не залишив, відаючи, що можеш живота збутися?

Петько знов кивнув.

— Це добре, — зробив неочікуваний висновок монах. — Якщо такий люд у вас там жиє, який заради друзів своїх готовий живота збутися, то це добре. Куди зараз? Додому?

Петько знов глянув на Льоху:

— Авжеж! Тобі треба було б добряче загилити по потилиці, — Льоха суворо глянув на друга, — твої батьки божеволіють, бо син згинув у безвісті, а ти тут…

— А я що? Розважаюся? А може, я Київ боронив! З татарами бився! І ледь не загинув! Вони мене такого навчили! Дякую вам! — Петько припав до могутніх грудей Ратибора, а потім до грудей монаха. — Дякую. А мені і справді треба до батьків. Ой, що буде!.. А ви куди зараз?

— Ми? Подамося до князя Данила. Наш храм на Почайні бесермени зруйнували, будемо новий будувати. Де-небудь у тих краях, куди ще нехристи не добралися. А ти, отроче Олексію, можеш сказати, що буде далі?

— Далі? — Льоха знов кинув погляд на Флоквела, той похитав головою. — Далі буде життя. Багато чого буде: і доброго, і поганого, тільки я не можу про це розповідати. Тоді майбутнє може змінитися, і все так заплутається, що не зрадієш!

Прощання було сумним і коротким. Усі четверо по черзі зникли у зоряному буї. Ратибор та брат Іов кілька хвилин постояли біля звичайного з вигляду каменя й вирушили у путь, геть зачудовані, вони всю дорогу обговорювали побачені дива. Дуже швидко їхні темні постаті зникли у вечірньому лісі, і всі звуки на цьому узліссі затихли. Тільки майорів на верхівці берези білий клаптик, носова хустинка, яку забув Петько, прибулець із майбутнього.

* * *

За мить усі четверо вилізали з буя на галявинці, у міському парку. Поряд з валуном, в очікуванні, лежало двоє рудих котів, абсолютно однакових. Коли б хто-небудь уважно спостерігав за ними, то побачив би, що коти полегшено зітхнули, коли просто з валуна раптово вилізли двоє хлопчиків, а потім ще два рудих коти. Коти, уважно роззирнувшись навкруги, перетворилися на істот, віддалено подібних до людей. З першого погляду було зрозуміло — це не земляни.

— Ну що ж, час іти, — спокійно сказав Флоквел, — я розмовляв із Саткесом, несправність усунено, і ви можете думати поряд із буєм про що завгодно.