Зоряна електричка

— Та звідки ж я можу знати? Він з вашим буєм спілкувався подумки, а що йому могло спасти на думку — не знаю! Спитайте краще у цієї каменюки! — І Льоха зі злістю буцнув валун, який приніс стільки неприємностей усім, хто у цей час зібрався на галявинці у міському парку.

— У каменя, кажеш? Це ідея! Мозю, в управлінні переміщень після нашого візиту не могли не стежити за пошкодженими буями, га? Отже, можливо, зафіксували, кого, куди і коли ним відправлено. А спробуй-но зв’язатися з ними. Раптом вони там припинили гратися з бадьорухом і взялися за справу?

— Хвильку, Флоквеле, зараз перевіримо! — І Мозя миттєво зник у зоряному буї.

Усі мовчки чекали. Льоха хвилювався через свого друга, Маняма через Льоху, Блостер через те, що його онук хвилюється через невідомого йому Петька, а Флоквел через те, що їх планета виявилася причетною до зникнення тубільського дитинчати. Тому, коли Мозя виринув з буя, у нього втупилися чотири пари схвильованих очей.

— Є новини — гарна і погана, — сказав Мозя. — Погана — буй справді активізувався і відправив невідомий об’єкт, але невідомо куди і в які часи. А гарна — об’єкт не відправлявся за межі планети.

— Нічого собі гарна новина! — збуджено вигукнув Льоха. — Ви хоч уявляєте, що це означає: у межах планети? Це означає, що він може бути дідько його знає де! У джунглях Амазонки, на Памірі, у пустелі Сахарі… Це ж ціла планета! Це ж ого-го-го! Го-го!! Го-го!!! — І Льоха розвів руки, наче для того, щоб охопити цю саму планету.

— Не нервуй вже так, — заспокоїв Льоху Флоквел, — по-перше, не ціла планета, а усього лише планета, і жодних «го-го»! — передражнив він Льоху, — а по-друге, треба знати особливості роботи буїв. Зоряна електричка передає об’єкти від буя до буя. А у межах планети, тобто зоні дії бую, об’єкт може бути переміщено лише на дуже незначну відстань. Як це по-вашому… — Флоквел витяг комунікатор і поклацав клавішами. — Ну, кілометри на півтора-два, щонайбільше. Тому, коли б буй відправив його кудись у просторі, то він давно б уже знайшовся. Скоріш за все, він переміщений у часі, що, чесно кажучи, теж не дуже добре. Його могло закинути на півгодини уперед, у майбутнє, чи на тисячу років назад, у минуле… Він може бути тут, але завтра чи вчора, і ми ніколи не зустрінемося. Пошук у часі набагато складніший, ніж пошук у просторі, ось яка штука.

— У часі… У часі… Дідько забирай… Манямо, ти пам’ятаєш, як ми були у музеї?

— Це де різноманітні історичні штучки зберігаються?

— Саме! Отож-бо мені здалося… Манямо, нам потрібно терміново побувати у музеї! Бігом! Там є одна така штука… Нехай усі чекають нас тут! Помчали! Кабанчиком!!!

Льоха з Манямою хвилин за сорок були у музеї. В першу чергу Льоха кинувся до тій кімнати, біля дверей якої Маняма зіткнувся з нечемним дідком. За дверима їх зустріла симпатична дівчина. Вона вправно працювала на комп’ютері.

— Добрий день! Вибачте, будь ласка, — ввічливо почав Льоха.

— Добрий день, — усміхнулася дівчина.

— Тут така справа…

— Добрий день, — висунувся з-за плеча Льохи Маняма і підтвердив: — Дуже важлива справа.

— Добрий день, — і йому відповіла дівчина і знову всміхнулася.

— Два дні тому ми були у вас на екскурсії і бачили, як на розкопках Десятинної церкви знайшли одну штучку…

— Маленька така… Ось приблизно така… — Маняма показав на мигах, яких приблизно розмірів була знайдена штучка.

— Забрав її стариган… Тобто чоловік літнього віку.

— Так нагрубіянив! Так нагрубіянив! — почав розповідати Маняма, за що відразу отримав ліктем у живіт.

— Ми з ним просто тут, біля кабінету зіткнулися, ось він і розгнівався, — пояснив Льоха.

— Сам був винен! Дивився б, куди… — Маняма замовк, бо ще раз отримав ліктем від Льохи.

— Нам потрібно подивитися на цю штучку. Одним оком! Будь ласка! Це дуже важливо! — Льоха скорчив таку зворушливу гримасу, на яку тільки був здатен.

— А що ж за потреба така? — запитала усміхнена дівчина.

— Та у нас тут, розумієте, Петько зник, — почав пояснювати Маняма.

— Та до чого тут Петько? — Льоха знов ткнув Маняму ліктем. — Просто один здогад з'явився. А раптом цей здогад виявиться правильним? Це буде таке відкриття! Таке відкриття! Можна глянути?

— Ну, добре! — зглянулася дівчина. — Ідіть за мною.

Вони пішли вузьким коридором, захаращеним різними коробками, дерев'яними скриньками і ще хтозна чим. Темними сходами піднялися на другий поверх і нарешті зайшли у велику світлу кімнату.

— Тут у нас реставраційна майстерня. Ось ваша знахідка, дивіться! Агов! До рук брати не можна!

— Я дуже обережно! Нумо… Нумо…

Льоха обережно оглянув коробочку з усіх боків і скрушно похитав головою:

— Ні, Мишко, ми помилилися.

— Який Мишко…. А… Саме так… Помилилися? — І Маняма розчаровано зітхнув.

— Йдемо додому. Дякуємо вам, але ми помилилися. Вибачте, а коли татари узяли Київ? — раптом запитав він.

— По усьому виходить, що сьомого грудня тисяча двісті сорокового року.

— Ясно. Дякуємо!

* * *