Зоряна електричка

Підхоплені загальним поривом, Ратибор, брат Іов та Петько теж були на стіні. Ратибор спокійно пускав стрілу за стрілою, майже кожного разу поціляючи когось із ворогів. Брат Іов ухопив уламок колоди і молотив по татарських головах, наче ціпом обмолочував пшеницю на токовищі. А Петько лив окріп на татарські голови, з кимось скидав каміння.

— Тримайте, відморозки! — гукав він. — Помийтеся!

А вороги все натискали й натискали, здавалося, кінця-краю цьому бою не буде. Спочатку в одному місці вони відвоювали малесенький шматок стіни. Цей шматочок був повністю вкритий тілами вбитих і залитий кров'ю так, що та дзюрчала по мурах тоненькими цівками, а ноги нападаючих та захисників ковзали по кривавих каменях, наче по льоду. Важким, солодкуватим запахом крові було просякнуто все: камені, повітря і, здавалося, навіть душі тих, хто зараз бився на мурі. Заради перемоги треба було вбивати. Переможе той, хто вб'є більше, перемога — це життя. Тому і вбивали. Іноді Петько не вірив своїм очам. «Невже людське життя нічого не варте? — думав він. — Десятки, сотні життів нічого не варті? Ось він… — разом з кимсь він скинув зі стіни важку колоду, хтось із відчайдушним криком полетів сторч головою, впав і більше не ворушився. — Ось він… Нащо він поліз сюди? Невже не розумів, що його можуть убити? Заради чого? А я зараз вбив цю людину! — раптом із жахом зрозумів він. — І вчора, мабуть, когось вбив! Я — вбивця? А чого вони сюди припхалися? Я їх кликав? Чи брат Іов їх кликав? Чи Ратибор? Я не вбивця! Це вони вбивці! Вони вбивали і учора, і позавчора, і рік тому! І вся історія людства — суцільні вбивства! Та чи розумне людство взагалі?!!»

Думки хаотично стрибали у нього в голові, а руки робили роботу, що несла смерть. І він спіймав себе на думці, що радіє, коли хтось летить з муру, ламаючи собі руки та ноги чи розбиваючись на смерть, і вжахнувся своєї радості. А руки все одно продовжували воювати, буцімто жили, окремим від Петька, життям.

Маленький шматочок стіни, захоплений татарами, усе розширювався й розширювався. Воєвода Дмитро, який теж рубався на стіні кривою татарською шаблею, ще вчора зрозумів, що Києва йому не втримати. Але він пам’ятав слова князя: захищаючи Київ, ти захищаєш Холм. Вбивай татар стільки, скільки зможеш!

Стогони і крики, дзвін мечів та шабель, глухі удари стінобитної машини, яка ухала важкою, кутою залізом, колодою у стіну, посвист стріл — усі ці звуки з’єднувалися у єдиний грізний гуркіт бою. Згодом татари захопили ще один шматок стіни, потім ще… Захисників скидали зі стіни у місто. Бій поступово зсувався до Десятинної церкви та княжого подвір’я.

* * *

Льоха з полегшенням вийшов з міліції, де давав свідчення слідчому Кошкіну. Особливого задоволення від приходу Льохи слідчий не відчув. Ще б пак! Була гарна міцна версія про підпал салону: перший хуліган мікрорайону Сергій Воронецький, від бешкетів якого втомилися вже всі, а дільничний просто стогне, програвшись на автоматі, з почуття помсти здійснив злочинне дійство, що зветься підпалом. Усе логічно. Мотив є, алібі немає, справу можна передавати до суду. Від цього всі вигравали: Серга сяде на пару років у колонію для неповнолітніх, тим самим, мабуть, урятувавшись від більш тяжкого злочину, до якого несеться на повних парах. Місцеві мешканці скажуть «дякуємо!» за звільнення від злісного хулігана, дільничний зітхне з полегшенням, а слідчий запише собі в актив розкритий по гарячих слідах злочин. А тут на тобі! Заявляється свідок і з піною на губах доводить, що Серга під час підпалу розгулював по Хрещатику! Та кому ж це сподобається? Але Льоха твердо правив своє: Серга підпалити салон не міг, тому що там його у цей час не було! Він особисто бачив його на Хрещатику біля станції метро! Жодні каверзні питання не могли збити упертого пацана з пантелику. Він відповів на всі питання слідчого. Кошкін у серцях сплюнув:

— Тьху ти! І тобі не шкода?

— Кого? — здивувався Льоха.

— Та мешканців усього вашого мікрорайону! Він же з вас кров п'є!

— Є таке… — погодився Льоха., — Серга ще той подарунок! І якщо його посадять, усі полегшено зітхнуть, це правда. Але все має бути по справедливості, хіба ні?

А на це питання Кошкін нічого відповісти не зміг. Усе справді має бути по справедливості. І, важко зітхнувши, поклав перед Льохою протокол допиту.

— Може, — продовжив Льоха, ставлячи під протоколом свій підпис, — побувавши у справжній камері, він за розум візьметься? Адже нічого приємного у такому сидінні немає, чи не так?

— Дай Боже, — пробурчав Кошкін, засовуючи протокол у теку, — тільки я щось не дуже в це вірю.

— Ну як? — запитав Льоху Маняма. — Про що питали?

— Та про все. Добре, що ти з подробицями розповів мені, що бачив, а то я запросто міг засипатися. Сергу звільнять сьогодні ж. А про діда Тарасова я їм розповідати не збираюся. Нехай самі шукають. Я б ці салони… — І Льоха махнув рукою, наче в ній була шабля.

— Сходимо до буя? — запропонував Маняма. — Треба перевірити — а раптом мої прийшли?

— Гайда!