Зоряна електричка

— Сідай, потрапезуй зі мною. Я теж голодний, яко пес бездомний. Що велів передати князь?

— По-перше, аби бився ти, не шкодуючи живота свого. Захищаючи Київ, ти захищаєш Холм.

— Це мені відомо. Це все?

— Ні, воєводо. Наказано отрока Петра забрати та доправити до князя.

— Якого отрока Петра? A-а… Пестуном якого князь тебе призначив? Та де ж ти його наразі знайдеш? Та й чи живий він?

— Увечері був живий, сам бачив.

— А чого ж тоді не забрав? — здивувався воєвода.

— Тоді я ще на татарському боці був, у шкірах смердючих. Не пробився… Та й побоювався від своїх смерть прийняти. Він поряд з братом Іовом бився. Хоробро бився!

— Добре. Агов, хто-небудь! Відшукайте брата Іова з церкви святого Іллі…

— Не треба, воєводо, я сам їх відшукаю. Думаю, десь вони поряд із Десятинною церквою. Де ж монаху бути, як не у церкві?

Брат Іов варив юшку біля одного з вогнищ. Петько був при ньому, підкидав у вогонь дрова, бігав до комори за крупою чи цибулею. Крижаний вітер посилився і пробирав до кісток, продирався крізь складки накидки і розтікався по усьому тілу, добираючись до п’ят, закутаних у теплі онучі.

А згори небо, глибоке, чорне, зоряне… «На мороз», — подумав Петько.

Він слабко знався на історії, але те, що Київ завтра візьмуть, — знав. Знав і про Десятинну церкву. Впаде вона, поховавши під своїми уламками сотні киян, і від цього знання йому було моторошно. Він не міг визначитися, що йому робити. Втекти? Він же не з цього часу! Ні його батьки, ні діди і прадіди, навіть прапрадіди прапрадідів ще не народилися! Його тут немає і бути не може! Тому він не має права загинути тут! Адже потім, у двадцять першому столітті, може змінитися вся історія. Але, з іншого боку, він же тут! Не деінде, не в іншому часі, а саме тут і саме зараз! А раз так, то втекти саме зараз, саме звідси — це зрада! І нічого тут не вдієш! Що ж робити?

Сьогодні він ледь не загинув. Татарин-недомірок ледь не зарубав його шаблею. Добре, що хтось поцілив стрілою просто тому в горлянку. Ще б мить — і не дихав би він зараз морозним повітрям. Не було б більше Петька. А де б він був? Може, у раю, як казав брат Іов? Добре б… Убили тебе, а насправді нічого не вбили, а душа твоя раз! — і до раю! А зрадив — то у пекло… То що ж робити?

Петько втомився, присів на колоду і непомітно для себе заснув — та так міцно, що й не вчувся, як звалився на мерзлу землю. Брат Іов з посмішкою похитав головою, підняв отрока та відніс до церкви, де прилаштував біля якоїсь жінки.

— Доглянь його, сестро! Втомився отрок за день…

Жінка ствердно кивнула й прикрила Петька краєчком старенького рядна, яким були вкриті її власні діти.

— Що буде, га? — з сумом у голосі запитала вона у брата Іова.

— Молися, сестро. Господь милостивий, він нас не полишить.

Поворухнувшись уві сні, Петько навіть не помітив, як мобілка, яку він пильнував, мов свого ока, випала з кишені та загубилася у ганчір’ї, настеленому на холодній мозаїчній підлозі.

— Брате Іове! Старий вояко! Ти ще й за кашовара?

— Ратиборе! Чи ти мені примарився? Як ти тут опинився?

— Княжий наказ привіз. Отрока Петра треба до князя Данила доправити.

— Брешеш ти все, Ратиборе! Потрібен цей отрок князю, як кобилі п'ята нога. Мабуть, у князя в ногах валявся, благав дозволити з'їздити за Петром?

Ратибор важко зітхнув. Нічого не приховаєш від брата Іова!

— Дорогий він мені, яко син власний. Де він? Що з ним?

— Відніс я його до церкви. Заснув просто тут. Адже малий ще зовсім, а бився хоробро! Молодець хлопець! А як вибиратися звідси гадаєш? Татари місто оточили — миша не проскочить!

— А ось! — криво посміхнувся Ратибор та струсонув мішком із татарською одежею, — вдам з себе татарина, а хлопця наче у полон узяв. Раз сюди пройшов, то й зворотний шлях знайду. А там… Бог не попустить — свиня не з’їсть!

— Добре… Ти відпочивай, посьорбай юшки, а Петько нехай трохи поспить. Не витримає він переходу без відпочинку, дуже вже втомився.

Коли всю юшку роздали, друзі й собі влаштувалися на ночівлю. На теплу від вогнища землю постелили, що було напохваті (навіть смердючі татарські смухи — і ті стали у пригоді), притулилися один до одного спинами і дружно захропли.

Першим від холоду затемно прокинувся Ратибор. Вогнище догоріло, багряні головешки затяглися сірим попелом і вже майже не гріли. Ратибор тихо підкинув у вогнище кілька дровець. Посидів трохи на тій самій колоді, на який заснув Петько, і рішучо звівся на рівні:

— Брате Іове, прокидайся! Час…

Монах щось забурмотів, відмахнувся рукою і продовжував спати.

— Чуєш, що кажу? Піднімайся, брате! — І смикнув друга за плече.

Брат Іов важко зітхнув і прокинувся. Від холоду знизав плечима, кашлянув і сказав докірливо:

— Ну чого ти причепився до людини? Темно ще! Ондо глянь, усі сплять!

* * *

Льоха з Манямою чимчикували додому. Було зрозуміло, що Максів дід, який їздить на колекційній «Побєді» у супроводі джипу з охороною, не стане підпалювати салон ігрових автоматів.