Зоряна електричка

І Льоха кинувся до дверей. Маняма почув, як Льоха загуркотів сходами вниз, бо дочекатися ліфта йому, мабуть, було несила. Він справді повернувся за п’ять хвилин. За цей час з роботи встигла прийти мати.

— Льошику, це ти?

— Так, мамо, це я, — Льоха шмигонув у кімнату. Рудий кіт сидів на ліжку і з запитливо дивився на друга.

— Є!!! — пошепки закричав Льоха. — Є!!! Дід з боку Костикової мами, а тому у нього прізвище не Серебрянський. Це — нормально. Коли жінка виходить заміж, вона бере прізвище чоловіка. Як же я міг забути, дурна моя голова?

Льоха знов рухнув у крісло й заклацав клавішами, квапливо проглядаючи сайт за сайтом.

— Ось він! Тарасов! Тарасов, хай воно все вогнем горить! Чемпіон Радянського Союзу з авіамоделювання! Він з вікна Костикової квартири міг запустити модель і скерувати її у кватирку. Тут лише дорогу перелетіти, секундна справа! А пляшку з бензином прив'язав до моделі. Скотчем, наприклад, чи ізострічкою. Манямо, ми розкрутили цю справу!

— Дід — таємничий підпалювач салонів ігрових автоматів! — котячим голосом промовив Маняма, а потім додав насмішкувато: — І за це його до буцегарні. А квартиру продати, щоб покрити збитки постраждалого бізнесмена. Нехай і далі дурить своїх клієнтів!

Льоха наче перечепився на бігу:

— Діда Тарасова до буцегарні? А квартиру за збитки? Ні-і-і… Я не бажаю діда у буцегарню… Хай живе у своїй квартирі.

— А Серга?

— Серга? А що Серга? Піду до міліції і скажу: під час підпалу я був на Хрещатику і там бачив Сергу.

— А як же те, що ти не бачив його власними очима? Ти ж сам казав!

— Але ж ти його бачив? Бачив! І цього достатньо. А діда Тарасова не здам! Хай той ігруля-бізнесмен забирається від нашого будинку! Завтра ж піду до міліції.

— Льошику, з ким ти розмовляєш? — до кімнати заглянула мати.

— З суперкотом. Аби йому нудно не було.

— Мяудам… — по-чудернацькому нявкнув кіт і зробив рух, який дуже нагадував уклін.

Мати, мов раптом заслабла, сперлася на двері:

— Кіт у нас справді… Супер-пупер!

Розділ 24. Справедливість над усе

У Десятинній церкві ніде було голці впасти — стільки народу знайшло тут притулок від грудневої холоднечі. Тут було тепліше, ніж надворі, та й вітру не було — крижаного вітру, який пробирав до кісток. Люди сиділи і лежали скрізь: на вівтарних сходах, перед вівтарем, на хорах і на сходах, що вели на хори… Хто хропів, хто стогнав уві сні, хтось плакав, хтось молився… У храмі панувала напівтемрява. Тьмяно світили свічки і кілька лампад під образами. Церква була велика та висока, але від великого скупчення людей повітря було несвіже, задушливе.

— Гріхи наші тяжкі, — похитав головою брат Іов, — за що Бог нас так карає? Діточок та жінок жалію, поб'є їх татарин. Поб’є чи у полон забере — і невідомо, що краще…

— Правду кажеш, брате! І я про се думаю. Усіх не врятувати, а Петька… Свого живота не пошкодую, так він мені люб став.

— Розумію. Замість сина тобі його Господь подарував. До того ж не простий він отрок, відає багато. Не знаю й звідки. Каже, що прийшов з вечірніх країн, тільки я цьому віри не йму. Є у ньому якась таємниця, але жодної шкоди від нього не відчуваю. Добрий отрок. Якщо зможеш врятувати — врятуй, на суді Божому зарахується.

Тільки Ратибор встиг узяти Петька за руку, як до храму хтось забіг і вигукнув:

— До зброї! Татари наступають!

Паніка виникла миттєво. Якби Ратибор не тримав Петька за руку, потім би, мабуть, і не знайшов. Сотні людей забігали. Хто кричав, хто плакав, хто молився, хто просто стогнав, обхопивши голову руками… Обливали сльозами діточок, хрестилися і кляли злих нападників.

З великими труднощами брат Іов та Ратибор, тримаючи Петька з обох боків за руки, виштовхалися з церкви.

— Ратиборе… Ратиборчику! Ти-то тут звідки? — заторохтів Петько, прокинувшись. — Як же ти сюди крізь татар проліз?

З церкви повалив народ. Спочатку ще намагалися кудись бігти, але ж куди? Коли всі це зрозуміли, паніка сама по собі ущухла, тільки щільний гомін стояв над натовпом, як туман над полем у січневу відлигу.

— Ось що, Петре, князь Данило наказав тебе до нього доправити, у Холм.

— Як?! — аж захлинувся Петько від несподіванки. — Як у Холм? А Київ? А брат Іов? Як же я… Він тут, а я туди?

— Мовчи, отроче! Веління князеві виконувати потрібно! — Брат Іов навіть ногою притупнув від обурення. — Князь за тобою особисто гридня прислав! На вірну смерть Ратибор заради тебе пішов, аби Києва дістатися, а ти що?! Хіба не розумієш, що князь Данило тебе потребує?!

Петько не чекав, що монах так розлютиться, і винувато похнюпився.

На світанку татари вдарили знову, але там, де вони сподівалися застати киян, нікого не було. З криками і висками вони пронеслися по граду Ярославову, наче буря, та наштовхнулися на мури града Володимирова. Тут же притягли стінобитні машини, принесли драбини, мотузки з гаками… Ось-ось вилізуть татари на стіну, але кияни захищалися відчайдушно. На мурах був і старий, і малий. Відштовхували драбини, стріляли з луків, кидали списи, лили з казанів окріп та гарячу смолу, кидали камені та колоди, але сили були надто нерівні.