Зоряна електричка

Наприкінці дня, коли сонце вже зачепилося за небокрай, Ратибор нарешті розгледів у загальній метушні брата Іова. Той був у новенький блискучій байдані, вдягненій поверх чорної ряси, у шоломі, з довгим мечем в одній руці і невеличким червоним щитом у другій. Він трощив татар направо й наліво, вимахуючи мечем з такою силою, що Ратибору здалося, ніби він чує свист повітря, що його розтинала важка криця. Коли ж монах зробив крок убік, Ратибор побачив те, від чого серце його здригнулося, а душа похолола. За спиною Іова стояв Петько. Він відбивався від невеличкого на зріст татарина. Петько хитрим прийомом кинув татарина на землю, і вони схопилися врукопаш. Перевага була явно не на Петьковім боці. Ось татарин звівся на рівні ноги… Ратибор зірвав з плеча лук, у повітрі свиснула стріла. Рука бувалого у бувальцях воїна не схибила. «Дякую тобі, Господи…» — прошепотів Ратибор.

Тут його знов накрила лавина бою, і пробитися ближче до Іова та Петра Ратибор не зміг. Тільки у темряві княжий гридень знайшов можливість пробратися до міста Ярославова, перестрибуючи по дорозі невисокі паркани й відбиваючись від оскаженілих за важкий день собак.

Мабуть, ніколи у житті він не тішився, як тоді, коли з темряви йому крикнув суворий голос:

— Агов! Хто там вештається? Ану стій, бесермене, а то зараз стрілою пригощу!

— Свій я! Ратибор з княжої дружини!

— Ратибор? — здивувався хтось із темряви. — Ратибора ми знаємо, тільки він із князем пішов.

— Я повернувся. Привіз наказ князя до воєводи.

— Ану підійди, — наказали з темряви.

— Це ти, Онисиме? — зрадів Ратибор. — Слава Богу!

— А ну, стривай… Ах ти, вражина! — воїн розглядів обличчя та осікся. — І справді Ратибор! Як ж ти пробився сюди? Ох і смердить від тебе, друже!

— Це не від мене, це від шкур татарських. — І Ратибор щонайперше скинув із себе чужинський одяг, але не викинув, а засунув у заплічний мішок. — Гидота… До воєводи мені потрібно, волю князя Данила передати.

З темряви вигулькнув гонець:

— Відступаємо, браття! За мури міста Володимира відступаємо. Борзо збирайтеся!

А чого воям збиратися? У воїв усе на собі, підвелися й пішли, легко подзенькуючи байданами, пряжками та мечами.

Біля воріт воєвода поставив загін у п’ять десятків дружинників — раптом татари напали б уночі? Решта воїв без перешкод залишили місто Ярослава та цю ніч відпочивали.

Мабуть, уперше за два століття знелюдніла Свята Софія Київська, залишена воєводою Дмитром заради спасіння Києва та киян. Уже було взято та пограбовано Печерський монастир. Спалено всі села довкола Києва, а від самого Києва залишилася лише мала частина, побудована святим князем Володимиром. На стародавню землю руську спускалася не ніч… Спускалася темрява татаро-монгольського ярма.

Народу у граді Володимировім скупчилося — ніде й пальцем ткнути. Повсюди палили вогнища, аби зігрітися у грудневу холоднечу та заразом щось зготували на вечерю. Усі хати вщерть забили люди. Ще б пак! Мешканці Подолу, градів Ярослава та Ярополка-Ізяслава, Копиревого Кінця, Замкової гори — всі скупчилися тут, усім потрібен був дах над головою, миска гарячої каші та добре слово. І слово, мабуть, було навіть потрібнішим, ніж каша, бо стогін і плач стояв над стародавнім градом. Багато хто вже відійшов до Господа, багато хто вже потрапив у татарську неволю чи просто згинув без сліду у кривавому вирі цього жахливого дня. Але що буде з кожним завтра? Цього ніхто не знав, і це було найстрашніше. Хоча і вибір був невеликий: або смерть, або полон татарський, а це не набагато краще за смерть, але в кожного в душі жевріла надія. Справді, надія вмирає останньою… А так хочеться жити! І кожен сподівався — може, мине його ця чаша… Та тільки слабка була надія…

У Десятинній церкві, збудованій ще Володимиром Великим, народу було найбільше. Монахи розклали кілька вогнищ і варили у казанах юшку та кашу. В хатах поряд із церквою пекли хліби. Туди ж із церковних припасів тягали борошно, сіль, дерев'яними цебрами від криниць носили воду. Міцні мужики рубали дрова, замішували тісто. Місто готувалося битися, і кусень свіжого хліба та миска гарячої юшки сьогодні теж були зброєю, оскільки не відпочивши та натщесерце багато не навоюєш. На мурах також кипіла робота. Мури були старі, невисокі й не дуже міцні, збудовані ще за святого Володимира, давно не ремонтовані, а що можна зробити за ніч? Позатягали нагору казани, які знайшли, для смоли та води. Розпалили, не шкодуючи дров, вогнища. Камені, колоди — все, що знайшли важкого і що можна скинути на голови клятих нехристів — усе повитягали на мури.

Воєвода Дмитро начебто був усюди одночасно. За всім дивися, усе перевіряв сам і лише тоді, коли зробили все можливе, пішов до себе. Він також мав перепочити перед важким завтрашнім днем.

— Воєводо! До тебе вісник від князя.

— Від князя? Як пробився? Чи не прелагатай татарський? A-а! Ратиборе! Радий тебе бачити здоровим! Як ти до Києва пробрався? Що князь велів передати? Повечеряєш?

Смертельно втомлений воєвода посміхнувся.

— Радуйся, воєводо, і щиро дякую! Брехати не буду, кишки до хребта прилипли.