Зоряна електричка

— Ну, це вже того… — трошки викривляючи голуську мову, сказав рудий кіт. — Ще чого не вистачало! Але ж це хус!

— Що таке? — заплітаючись неслухняним язиком, вичавив з себе ошелешений Блостер. — Агов, ви хто? Що за чортівня?

Тепер настала Флоквелова черга дивуватися.

— Я марю? Чи чую голушську мову? Агов, Мозю! Досить розважатися! Маємо справи значно цікавіші!

— Га? — Мозя кинув погляд на Флоквела, за що негайно був покараний. Місцева тварюка всіма п’ятьма кігтями пройшлася по його писку. — Ач, ти!!!

Далі битися він не став, а на мить прибрав подобу пацюка кацар з якоїсь планети, він вже і не пам’ятав, з якої саме. Бачив колись, та занотував у комунікатор. Від несподіванки, а може, й з переляку, рудий тубілець вискнув і миттю злетів на найближче дерево, де заховався й принишк. На галявині залишилися лише три абсолютно однакових коти.

— Мені здається, — почав обережно Флоквел, — що треба прояснити ситуацію.

— Це ти мені? — здивовано запитав Мозя. — Ми тут так весело розважалися! Чого ж тут проясняти?

— Ні, не тобі.

— Ну, не йому ж?! — весело реготнув Мозя, киваючи на третього кота, що спокійно сидів напроти.

— Саме йому, — серйозно відповів Флоквел, і, остаточно ошелешивши Мозю, звернувся до кота голуською мовою. — Ви хто?

Котяча щелепа Мозі впала на землю від подиву, коли цей третій рудий чистою голушською мовою нахабно відповів:

— Нормальний хід… А ви хто?

— Спецагент загону зоряних рятувальників Флоквел Обламо, а це спецагент Мозя Тсе.

— Блостер Корпурама, загін космічного супроводження, пенсіонер.

— Корпурама? — звів голову Флоквел. — Чи не родич ви Манямі…

— Дідусь.

— Ну, тепер усе зрозуміло. Де встигли побувати? Хоча це вже не має значення.

— Чому? — нашорошився Блостер.

— Маняма тут, на цій планеті. Погляньте на буй.

Блостер озирнувся.

— Треба дивитися зверху, так не побачите, — підключився до розмови Мозя, який вже отямився від несподіванки.

Блостер заскочив на валун і одразу побачив написаний білою фарбою номер Маняминого комунікатора.

— Тоді чого ви чекаєте?

— Буй несправний, зв'язку немає. Ось і чекаємо, поки Маняма сам з'явиться.

— Зрозуміло. Знайшовся онучок! Я вже й не знаю, як вам дякувати. А чекати… Справа звична. Можете повертатися, я сам онука дочекаюсь.

— Ні, у нас так не заведено, — заперечив Мозя. — Ми рятувальники й повинні кожне завдання виконувати до кінця. Чужа планета, умовно-розумна цивілізація, хто його знає, що може трапитися.

— Як скажете, — погодився Блостер, — разом буде веселіше.

* * *

Льоха із Манямою, давлячись від  ледь стримуваного реготу, вискочили з салону та побігли до зупинки. У маршрутці з Льохою сталося неприємність: з носа впали окуляри. Позаяк салон був вщент забитий пасажирами, він навіть не зміг нахилитися за ними, і їх розчавили. Льоха відчайдушно закліпав очима й ледь не заплакав з розпачу. З його короткозорістю без окулярів було зовсім кепсько, він навіть не міг розгледіти номери будинків, а Маняма земних цифр ще не знав. Після довгих розпитувань вони знайшли тридцять п'ятий будинок, а у дворі одразу ж наштовхнулися на сіру «Побєду».

— Ну, Манямо, а зараз дивися пильніше. Уся надія на твої очі, — і Льоха з усіх сил буцнув «Побєду» по колесу.

Завила сигналізація. Хлопці миттєво відбігли метрів на десять, та й сіли на лавочку, вдавши, що захоплені бесідою. За мить з під’їзду вибіг чоловік у строгому чорному костюмі, насторожено роззирнувся, підбіг до машини, уважно оглянув її з усіх боків та, пересвідчившись, що з машиною усе гаразд, оперся на чорний джип, що його було припарковано поруч.

— Мабуть, охоронець. Нічого собі… Схоже, чекає на дідуся, — Льоха, короткозоро мружачись, намагався розглядіти хлопця у чорному.

Тут з під'їзду вийшов дідусь. Льоха безпорадно закліпав очима, знову напружуючи зір.

— Манямо, розкажи, який він?

— Вбраний у сірий одяг.

— Піджак та брюки?

— Ага…

— Отже, костюм. Брюки зі стрілками?

— Що означає «зі стрілками»?

— Не м’яті? Випрасувані?

— Так, дуже ошатні брюки. А на шиї ганчірка, також сіра, тільки у стрічку.

— А як висить?

— А от так… — Маняма показав рукою, як висить ганчірка.

— Це краватка. Зрозуміло…

Дідусь спортивним кроком прямував до «Побєди». Охоронець шанобливо подав ключі та розчахнув дверцята. Машина завелася з півоберта. Охоронець швиденько стрибнув у джип, і за кілька секунд обидві машини неквапом викотилися з двору. Весь цей час Маняма в подробицях описував Льосі все, що бачив, бо той полишив спроби щось розгледіти власними короткозорими очами.

— Усе зрозуміло, — нарешті сказав Льоха.

— Що зрозуміло? — запитав Маняма, який нічого не зрозумів.

— Зрозуміло те, що нічого не зрозуміло! — зітхнув Льоха.

Розділ 23. Повернення Ратибора