Читаем 11/22/63 полностью

Сьомого вересня я ненадовго прокинувся. Так мені принаймні розповідали. Якась жінка, гарна, попри її шрамоване обличчя, і якийсь літній чоловік з ковбойським капелюхом на колінах сиділи біля мого ліжка.

— Ти знаєш, як тебе звати? — спитала жінка.

— Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.

Містер Джейк-Джордж-Розірвати-Еппінг-Емберсон провів у Паркленді сім тижнів, перш ніж його перевезли до реабілітаційного центру — невеличкого житлового комплексу для недужих людей — на північній окраїні Далласа. Всі ті сім тижнів через інфекцію, що була завелася в тому кутку, де раніше жила моя селезінка, я пролежав під крапельницею з антибіотиками. Шину на зламаній руці мені замінили довгою гіпсовою пов’язкою, котру теж вкривали імена людей, яких я не пам’ятав. Незадовго перед переїздом до реабілітаційного центру «Едемські перелоги» я підвищився в статусі до короткого гіпсу на руці. Приблизно в той самий час моє коліно, намагаючись повернути йому мобільність, почали мучити фізіотерапевти. Мені розповідали, що я багато кричав, хоч сам я того не пам’ятаю.

Малколм Перрі з рештою персоналу Паркленда врятували мені життя, я не маю щодо цього жодних сумнівів. Також вони зробили мені ненавмисний і небажаний подарунок, який я повіз за собою до «Едемських перелогів». То була вторинна інфекція, викликана антибіотиками, які помпували в мій організм заради придушення первинної. В мене залишилися туманні спогади про те, як я блював, як ледь не цілими днями не злазив гузном з постільного судна. Пригадую, думав у якийсь момент: «Я мушу поїхати в аптеку Деррі, до містера Кіна. Мені потрібен каопектат». Але хто такий містер Кін, де те Деррі?

Мене випустили зі шпиталю, коли в мені знову почала триматися їжа, але діарея припинилася вже після того, як я два тижні прожив в «Едемських перелогах». Тоді вже наближався кінець жовтня. Сейді (зазвичай я згадував її ім’я) принесла мені паперового гарбуза з ліхтариком усередині. Це запам’яталося дуже чітко, бо я, побачивши його, закричав. То були крики когось, хто не може пригадати щось життєво важливе.

— Що? — спитала вона мене. — Що з тобою, милий? Щось погане? Це через Кеннеді? Це щось, що стосується Кеннеді?

— Він їх усіх повбиває кувалдою, — закричав я їй. — У вечір Гелловіну! Я мушу його зупинити!

— Кого? — вхопила вона мене за розмахані руки, обличчя мала злякане. — Кого зупинити?

Але пригадати я не зумів і просто заснув. Спав я багато, і не тільки тому, що травма голови заживала повільно. Я був виснажений, я був фактично привидом самого себе, колишнього. На той день, коли мене було побито, я важив сто вісімдесят п’ять фунтів. А коли мене виписали зі шпиталю й поселили в «Едемських перелогах», вагу я мав сто тридцять вісім фунтів[630].

Таким було зовнішнє життя Джейка Еппінга, чоловіка, котрого спершу добряче потрощили, а потім він мало не помер у лікарні. Внутрішнє життя проходило в чорній темряві, яку прохромлювали голоси й спалахи розуміння, точно ніби блискавки: вони засліплювали мене своєю яскравістю і згасали раніше, аніж я міг розгледіти щось більше за висвітлений ними ландшафт. Переважно я перебував у загубленому стані, проте вряди-годи знаходив себе.

Знаходився весь розпашілий від жару, і якась жінка годувала мене шматочками льоду, і вони смакували божественно. То була ЖІНКА ЗІ ШРАМОМ, інколи її звали Сейді.

Знаходився на унітазі в кутку кімнати, без жодного поняття, як туди потрапив, виливаючи з себе мало не галони пекучого водянистого лайна, бік мій болів і стугонів, коліно в мене ридало. Пам’ятаю своє бажання, я мріяв, щоб хтось мене вбив.

Знаходився, намагаючись вилізти з ліжка, бо мушу зробити щось конче важливе. Мені здавалося, доля всього світу залежить від того, що я мушу зробити. Там був ЧОЛОВІК У КОВБОЙСЬКОМУ КАПЕЛЮСІ. Він мене вловив раніше, аніж я встиг впасти на підлогу, і допоміг знову лягти в ліжко. «Рано ще, синку, — сказав він. — Ви ще надто слабкий».

Знаходився у балачці — чи в намаганні балакати — з парою полісменів у формі, котрі прийшли поставити мені запитання про моє побиття. На нагрудному знаку в одного з них написано було ТІППІТ. Я намагався сказати, що йому загрожує небезпека. Намагався сказати, щоб він стерігся п’ятого листопада. Місяць був правильний, а число ні. Я не міг згадати правильної дати і почав у відчаї бити себе по дурній голові. Копи перезирнулись, здивовані. НЕ-ТІППІТ покликав доглядальницю. Медсестра з’явилася разом з лікарем, лікар зробив мені укол, і я відплив.

Знаходився, як я слухаю Сейді, як вона читає мені спершу «Джуда Непомітного», потім «Тесс д’Ебервіл»[631]. Я ці історії знав, і слухати їх знову було втішливо. В одному місці, слухаючи «Тесс», я дещо згадав.

— Я змусив Тессіку Келторп залишити нас у спокої.

Сейді підняла очі від книжки:

— Ти маєш на увазі Джессіку? Джессіку Келтроп? Ти змусив? Як? Ти пам’ятаєш?

Але я забув. Згадка спливла геть.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Вечный капитан
Вечный капитан

ВЕЧНЫЙ КАПИТАН — цикл романов с одним героем, нашим современником, капитаном дальнего плавания, посвященный истории человечества через призму истории морского флота. Разные эпохи и разные страны глазами человека, который бывал в тех местах в двадцатом и двадцать первом веках нашей эры. Мало фантастики и фэнтези, много истории.                                                                                    Содержание: 1. Херсон Византийский 2. Морской лорд. Том 1 3. Морской лорд. Том 2 4. Морской лорд 3. Граф Сантаренский 5. Князь Путивльский. Том 1 6. Князь Путивльский. Том 2 7. Каталонская компания 8. Бриганты 9. Бриганты-2. Сенешаль Ла-Рошели 10. Морской волк 11. Морские гезы 12. Капер 13. Казачий адмирал 14. Флибустьер 15. Корсар 16. Под британским флагом 17. Рейдер 18. Шумерский лугаль 19. Народы моря 20. Скиф-Эллин                                                                     

Александр Васильевич Чернобровкин

Фантастика / Приключения / Морские приключения / Альтернативная история / Боевая фантастика