11/22/63

— Перестань про це думати зараз, — промовила вона, зриваючи зі столу газету. — Розслабся, а то знову розболиться голова, знову доведеться ковтати ті пігулки. А вони тебе роблять зовсім відсутнім.

— Так, — кивнув я. — Я знаю.

— Тобі треба випити кави. Міцної кави.

І Сейді пішла до кухні її робити. Коли вона повернулася, я хропів. Проспав я майже три години й, можливо, залишався б у Країні Куняння навіть довше, але вона мене розштовхала.

— Що ти останнє пам’ятаєш з того, як ти вперше приїхав у Даллас?

— Я цього не пам’ятаю.

— Де ти зупинявся? В готелі? В автокемпінгу? В орендованій кімнаті?

На мить у мене з’явилася притуманена картинка двору і багатьох вікон. Швейцар? Можливо. А тоді все пропало. Біль знов заводив свій моторчик у моїй голові.

— Я не знаю. Все, що я пам’ятаю, це як перетинав межу штату по 20-му шосе і побачив рекламу барбекю. А це було ще за милі й милі до Далласа.

— Я знаю, але нам не треба сягати аж так далеко, бо якщо ти їхав по двадцятому, ти з нього й не з’їжджав. — Вона подивилася собі на годинник. — Сьогодні вже пізно, але завтра ми влаштуємо недільну автопрогулянку.

— Це, мабуть, не допоможе, — а втім, в мені все одно зблиснула іскорка надії.

Вона залишилася на ніч, а наступного ранку ми виїхали з Далласа дорогою, яку місцеві називали Траса-Бджілка, й попрямували на схід, у напрямку Луїзіани. Сейді сиділа за кермом мого «Шеві», який після того, як йому замінили зламаний замок запалювання, знову був у порядку. Про це подбав Дік. Вона довезла нас аж до Террела[642], а потім з’їхала з шосе № 20 і розвернулася на бакаїстому земляному паркінгу біля якоїсь придорожньої церкви. Церкви Крові Спасителя, судячи з напису на щиті, що стояв посеред вигорілої галявини. Під цією назвою йшов зроблений білими літерами-липучками клич: А ЧИ ЧИТАВ ТИ СЬОГОДНІ СЛОВО БОГА ВСЕБЛАГОГО, але деякі з літер відпали і напис виглядав так: А И ЧИТАВ ТИ СЬО ОДНІ СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.

Вона подивилася на мене з непевністю.

— Милий, ти зможеш сам повести машину назад?

Я був цілком певен, що зможу. Цей відтинок дороги тягнувся абсолютно прямо, а «Шеві» мав автоматичну коробку передач. Негнучка ліва нога мені аж ніяк не могла завадити. Єдине, що…

— Сейді? — промовив я, сідаючи за кермо уперше після серпня й відсовуючи сидіння максимально назад.

— Що?

— Якщо я раптом засну, перехопиш кермо й вимкнеш двигун.

— О, навіть не сумнівайся, — нервово всміхнулась вона.

Я розглянувся обабіч щодо руху і виїхав на шосе. Спершу я не наважувався їхати швидше сорока п’яти миль, але була неділя, білий день, тож дорога належала майже винятково тільки нам. Я почав розслаблятися.

— Викинь все з голови, Джейку. Не намагайся згадати нічого, нехай само прийде.

— Хотілося б, аби це був мій «Санлайнер», — промовив я.

— Тоді уяви собі, ніби це й є твій «Санлайнер», і просто дозволь йому їхати, куди він сам повезе.

— Гаразд, хоча…

— Ніяких «хоча». Сьогодні чудовий день. Ти їдеш у нове місто, і нема сенсу тривожитися про замах на Кеннеді, бо це ж іще аж ген-ген не скоро. Попереду ще роки.

Так. День був гарний. І я не заснув за кермом, хоча й почувався дуже втомленим — з часу мого побиття я так надовго ще ніколи не виїжджав. Думки мої все верталися до тієї придорожньої церквиці. Дуже ймовірно, що негритянської. Там чорні люди, мабуть, співають гімни з отим своїм драйвом, якого білим відтворити ніколи не вдається, і читають СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО, перемежаючи це покликами «алілуя» та славленнями Ісуса.

Ми вже в’їжджали у Даллас. Я робив ліві й праві повороти, мабуть, все ж таки здебільшого праві, бо ліва рука в мене все ще лишалась слабенькою і вертіти туди, навіть з гідропідсилювачем керма, було боляче. Невдовзі я загубився серед бічних вуличок.

«Я загубився, гаразд, — думав я. — Мені потрібен хтось, хто підкаже мені дорогу, як ото був зробив той хлопець в Нью-Орлеані. До готелю „Мунстоун“».

Тільки то був не «Мунстоун»; мій готель називався «Монтелеон». А готель, у якому я зупинився, коли приїхав до Далласа, звався… звався…

Мить я вірив, що те слово зараз спурхне геть, як подеколи навіть зараз ім’я Сейді від мене тікало. Але тоді я побачив швейцара, і всі ті сяючі вікна, що виходять на Комерс-стрит, і в мені клацнув вмикач.

Я зупинився в готелі «Адольфус». Так. Бо він неподалік від…

Не згадалося. Ця частина все ще лишалася заблокованою.

— Милий? Все гаразд?

— Так, — сказав я. — А що?

— Ти наче здригнувся.

— То нога. Невеличкий спазм.

— Тут нічого на вигляд знайомого?

— Ні, — відповів я. — Нічого такого.

Вона зітхнула:

— Чергова ідея загнулася. Гадаю, нам уже варто повертатися. Хочеш, я поведу?

— Мабуть, краще ти.

Я пошкутильгав до пасажирського сидіння: «Готель „Адольфус“. Запиши, коли повернешся до „Едемських перелогів“. Щоб не забути».