11/22/63

— Мережа супермаркетів, відома тепер як «Кей-Март»[89]. Не переймайся обкладинкою, звертай увагу тільки на те, що всередині. Це хроніка Освальда, плюс всі факти, що їх було проти нього зібрано… котрих тобі не конче необхідно перечитувати, якщо ти покладаєшся тут на мене, бо ти мусиш зупинити цього дрібного тхора у квітні 1963-го, більш як за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас.

— А чому у квітні?

— Бо саме тоді хтось намагався вбити генерала Едвіна Вокера… хоча на той час генералом він уже не був. Його було розжалувано у 1961, це зробив особисто ДжФК. Генерал Едді розповсюджував серед своїх підлеглих сегрегаціоністську літературу й наказував їм її читати[90].

— То Освальд намагався його вбити?

— От у цьому ти й мусиш упевнитися. Гвинтівка така сама, тут нема сумнівів, балістична експертиза це довела. Я очікував побачити, як він стріляє. Я міг дозволити собі не втручатися, бо того разу Освальд промазав. Куля відхилилася завдяки дерев’яній лиштовці посеред кухонного вікна Вокера. Не дуже, але достатньо. Куля буквально чесонула йому крізь волосся, а скалками від тієї планки йому трохи посікло руку. Єдине його поранення. Я не кажу, ніби ця людина заслуговувала на смерть — дуже мало є людей настільки лихих, щоб їх варто було застрелити з засідки, — але я обміняв би Вокера на Кеннеді будь-якої хвилини.

Я майже не звертав уваги на його останні слова. Я гортав «Елову Книгу Освальда», щільно списані сторінки, одна за одною. Вони були цілком читабельні на початку, трохи менше наприкінці. Кілька останніх сторінок заповнювали кривульки дуже хворої людини. Я закляпнув зошит і спитав:

— Якби ти міг переконатися, що в замаху на генерала Вокера стрільцем був Освальд, це прибрало б твої сумніви?

— Так. Мені треба впевнитися, що він на таке здатний. Джейку, Оззі людина погана — паршивець, як таких називали у п’ятдесятих, — проте биття власної дружини, утримування її фактично в ув’язненні, бо вона не говорить тутешньою мовою, ще не доводить здатності до вбивства. І ще дещо. Якби мене навіть не підкосило оте, що зветься на велике Р, я розумів, що можу не отримати другого шансу виправити справу, якщо вб’ю Освальда, а хтось інший все одно застрелить президента. Коли людина перетнула шістдесятирічну межу, її гарантійний строк вже вичерпано, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— А чи мусить це бути вбивством? Хіба ти не міг просто… ну, не знаю… заманити його в якусь пастку чи ще щось?

— Можливо, але на той час я вже був недужий. Я не знаю, чи зміг би, навіть бувши здоровим. І взагалі, мені здавалося простішим просто порішити його, щойно я в усьому переконаюся. Це як прибити осу, перш ніж вона тебе ужалить.

Я мовчав, думав. Годинник на стіні показував десяту тридцять. Ел розпочав цю розмову, зауваживши, що витримає до півночі, але мені достатньо було поглянути на нього, аби зрозуміти, що його сподівання були безвідповідально оптимістичними.

Я взяв наші склянки, відніс до кухні, помив і поставив на сушарку для посуду. В моїй голові буяв торнадо. Замість засмоктувати корів, тини і шматки паперу, той торнадо вирував іменами: Лі Освальд, Бобі Освальд, Марина Освальд, Едвін Вокер, Фред Гемптон, Патті Херст. Яскравіли в тому вирі акроніми: ДжФК, РФК, МЛК, СВА. Цей коловорот навіть мав звукове супроводження, два російських слова, вимовлювані знову й знову по-південному низько й тягуче: «Походу, сука».

5

— Скільки часу я можу вирішувати? — спитав я.

— Недовго. Харчевня проіснує до кінця місяця. Я балакав з юристом, думав виторгувати ще трішки часу — зв’язати їх якимсь позовом чи ще якось, — але юрист не має на те ради. Бачив коли-небудь оголошення у меблевих крамницях: «ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ОРЕНДА. ЗАКРИВАЄМОСЯ. РОЗПРОДАЖ»?

— Авжеж.

— У дев’яти випадках з десяти це всього лиш маркетинговий трюк, але наразі тут десятий варіант. І наразі йдеться не про якусь дешеву крамничку з доларовими знижками, яка бажає мене посунути. Я кажу про «Бін», а якщо взяти роздрібну торгівлю, то «Л. Л. Бін» — найбільша мавпа в джунглях Мейну. Прийдеш першого липня, а харчевня пропала, як той «Енрон»[91]. Та й це не найгрізніше. До першого липня я можу вже пропасти. Можу підхопити застуду і за три дні помру. Можу дістати інфаркт або інсульт. Або вб’ю себе цим клятим оксиконтином випадково. Патронажна медсестра, котра відвідує мене, щодня перепитує, чи я обережний, чи не перевищую дози, і я таки обережний, проте бачу, як вона боїться, що ввійде якогось ранку і знайде мене мертвим, либонь, завдячуючи тому, що я в обдовбаному стані збився з рахунку. Крім того, ці пігулки ослаблюють дихання, а легені в мене ні к чорту. А на додачу я ще й схуд сильно.

— Справді? Я й не помітив.

— Ніхто не любить хитросраких, друже… коли доживеш до мого віку, сам взнаєш. Та хай там як, я хочу, щоби ти разом із зошитом взяв і оце, — він подав мені ключ. — Це від харчевні. Якщо зателефонуєш мені завтра й почуєш від медсестрички, що вночі я відійшов, мусиш діяти хутко. Тобто завжди зважаючи не те, що ти взагалі вирішиш діяти.

— Еле, ти ж не плануєш…