11/22/63

Нова серія нападів кашлю закінчилася жахливим звуком відригування слизу.

— Ох, лайно, як же воно болить, — простогнав він.

— Все, що тобі зараз треба, це зупинитися.

Він помотав головою і витер сподом долоні цівку крові собі з нижньої губи.

— Що мені насправді треба, так виплеснути з себе це, отож замовкни і дай мені своє доробити. Я задивився на пікап, продовжуючи котитися зі швидкістю шістдесят чи близько того, а коли знову глянув на дорогу, побачив, що поперек неї лежить повалене дерево. Я зупинився саме вчасно, щоб в нього не врізатися. Дерево не таке вже й велике, а до того, як мене переробив рак, я був доволі дужим. А ще й розлюченим, як той чорт. Я виліз і почав його поборювати. Поки я цим займався — ще й лаючись на всі заставки — з протилежного боку під’їхав легковик. З нього вилазить чоловік в помаранчевому мисливському жилеті. Я не знаю, мій це чоловік чи ні — «Ентерпрайз» ніколи не публікувала його фото, — але за віком він виглядає схожим. Він каже: «Давайте допоможу, земляче». «Красно вам дякую», — відповідаю я й простягаю йому руку: Білл Лейдло. Він її потискає й називається: Енді Каллем. Отже, це він. Зважаючи на всі ті негаразди, крізь які я діставався Дерама, мені було важко в це повірити. Я почувався, ніби виграв у лотерею. Він вхопився за дерево, і вдвох ми його зрушили. Коли дерево відсунули, я сів просто на дорогу і вхопився за груди. Він спитав, чи все зі мною гаразд. «Ну, та не знаю, — кажу я. — В мене ніколи не було інфаркту, але зараз таке відчуття, ніби це він». От тому-то містер Енді Каллем так і не потрапив ні на яке полювання того листопадового дня, Джейку, саме тому він так і не підстрелив жодної маленької дівчинки. Він був заклопотаний тим, щоби відвезти бідного старого Білла Лейдло до Центральної клінічної лікарні Мейну в Люїстоні.

— Ти це зробив? Ти насправді це зробив?

— Бодай тобі всратися. Я там їм сказав, у шпиталі, що поснідав улюбленим великим героєм[101] — так називали один італійський сендвіч у ті часи, — тож і діагноз мені поставили «гостра нестравність». Я заплатив двадцять п’ять доларів готівкою, і вони мене промили. Каллем весь цей час чекав і потім відвіз мене назад до моєї машини від «Герца», як тобі така доброзвичайність? Я повернувся додому в 2011 рік того ж вечора… насправді, звісно, лише через дві хвилини після того, як туди пішов. Таким збоєм біоритмів тебе жоден сраний реактивний літак не нагородить. Найперше я завітав до міської бібліотеки, де знову продивився репортаж про шкільний випуск 1965 року. До того там була фотографія Каролін Пулен, як ти мусиш пам’ятати. Вона сидить у своєму інвалідному візку, вся така в сукні й капоті, а тодішній директор — Ерл Гіґінс, давно покійний, хай йому легко лежиться — нахилився і вручає їй атестат. Підпис під знімком був такий: «Каролін Пулен долає велику гору на довгому шляху до свого зцілення».

— І там все було так само?

— Репортаж про шкільний випуск був, аякже. Випускний день завжди займає першу шпальту в газетах маленьких міст, ти сам це знаєш, друже. Але після мого повернення з 58-го на фото був хлопець з недолуго підстриженою «бітлівською» зачіскою, він стояв на подіумі, а заголовок повідомляв: «Кращий випускник Тревор „Бадді“ Брігз оголошує промову перед зібранням випускників». Вони надрукували імена геть усіх — їх там було з сотню всього — але Каролін Пулен не було серед них. Тому я перевірив репортаж за 64 рік, котрий був би роком її випуску, якби вона не втратила час на одужання після того, як їй у спину попала куля. А там бінго! Без фото, без спеціального згадування, але в переліку випускників її ім’я надруковане між Девідом Платтом і Стефані Рутьєр.

— Просто звичайна дитина проходить під «Урочистий церемоніальний марш»[102], правильно?

— Правильно. Тоді я загнав її ім’я в пошукову систему «Ентерпрайз» і отримав деякі знахідки після 1964 року. Небагато, всього три чи чотири. Те, що й можна було очікувати від ординарної жінки, яка живе ординарним життям. Вона вступила до Мейнського університету, закінчила курс бізнес-адміністрування, потім поїхала на магістерство до Нью-Гемпшира[103]. Я знайшов ще одне повідомлення, за 1979 рік, незадовго до того, як газета «Ентерпрайз» закрилася. Під заголовком «КОЛИШНЯ ШКОЛЯРКА З ФОЛЗА ПЕРЕМОГЛА В НАЦІОНАЛЬНОМУ КОНКУРСІ ЛІЛЕЙНИКІВ». Було там і її фото, вона стоїть на власних двох здорових ногах, з лілеєю-переможницею в руках. Вона живе… жила… не знаю, як буде правильно, можливо, і так, і так… в якомусь містечку неподалік Олбані, в штаті Нью-Йорк[104].

— Заміжня? Діти?