Я весь спітнів. Я сподівався, якщо він це помітить, то вирішить, що це всього лиш реакція людини, котра задрімала в закритій машині посеред теплого листопадового дня. І ще я сподівався — страшенно, — що він не попросить показати йому вміст портфеля, який лежав поряд зі мною на середньому сидінні. У 2011 році я міг би відмовитися, заявивши, що спання у власному автомобілі не є причиною для такої вимоги. Чорт забирай, я зупинився навіть не на платному парковочному місці. Проте в 1963 році будь-який коп може почати ритися в моїх речах. Він не знайде наркотиків, але знайде солідну пачку готівки, рукопис зі словом
Він на мить завагався, великий, червонолиций, сущий коп Нормана Роквела, ніби з якоїсь обкладинки
— Окей, містере Емберсон. Вертайте до себе в ті «Перелоги», і я вас дуже прошу, як приїдете, поставте машину, і нехай вона собі там стоїть незрушно всю ніч. Виспалися ви тут чи не виспалися, але вигляд маєте зморений.
— Саме це я й збираюся зробити.
Від’їжджаючи, в люстерку заднього огляду я бачив, як він дивиться мені вслід. Почувався я так, ніби, ще не встигши зникнути з його очей, я ось-ось знову засну. І не буде попереджувальних ознак цього разу: я вихну просто з вулиці на тротуар, зіб’ю там, можливо, пару-трійку пішоходів, а тоді вженуся у вітрину меблевої крамниці.
Коли я нарешті припаркувався перед своїм маленьким котеджем з пандусом, що вів до передніх дверей, голова мені боліла, з очей текло, коліно стугоніло… але Освальд в моїй пам’яті залишався чітким, ясним. Кинувши портфель на кухонний стіл, я подзвонив Сейді.
— Я тобі телефонувала, коли повернулась зі школи додому, але тебе не було, — сказала вона. — Я вже почала непокоїтись.
— Я був у сусіда, грав у крибедж з містером Кенопенскі. — Вимушена брехня. Треба запам’ятовувати, що саме я брешу. І брехати гладенько, бо вона мене добре знає.
— Ну, то це добре. — А потім, без паузи, без переміни інтонації. — Як його ім’я? Як звуть того чоловіка?
— Я… я все ще не пригадав.
— Ти вагаєшся, я добре чую.
Я чекав на звинувачення, стиснувши слухавку так, що аж пальцям стало боляче.
— Тобі воно вже ледь не вигулькнуло в голові, я права?
— Було щось таке, — погодився я обережно.
Ми пробалакали п’ятнадцять хвилин, і весь цей час я не відривав очей від портфеля, в якому лежали Елові нотатки. Вона попрохала подзвонити їй пізніше ввечері. Я пообіцяв.
Я вирішив дочекатися, коли закінчаться
Я мав найповажніші причини, щоб залишитися на волі. Найкраща з усіх перебувала зараз у Джоді, годуючи, либонь, Діка Сімонса супом з курятиною.
Я методично рухався по своїй маленькій, спланованій під інвалідські потреби квартирці, збираючи речі. Я не бажав, щоб, за винятком старої друкарської машинки, тут взагалі лишився бодай якийсь слід Джорджа Емберсона, коли я звідси поїду. Я гадав, що це трапиться не раніше середи, проте, якщо, як сказала Сейді, Діку вже кращає, і вона планує повернутися ввечері у вівторок, я мушу прискорити розвиток подій. А де я ховатимуся, поки не зроблю свою роботу? Цікаве питання.
Трубний гук оголосив про початок програми новин. З’явився Чет Гантлі: «Після вікенду, проведеного у Флориді, де він спостерігав за випробувальними стрільбами ракет „Поларіс“, а також відвідав свого хворого батька, президент Кеннеді мав клопіткий понеділок, проголосивши протягом дев’яти годин п’ять промов».