11/22/63

Чекати аж до тоді в цій грі величезний ризик, якого я всяко намагався б уникнути, але наразі, я гадав, саме такий спосіб дій надає мені найкращі шанси. Безпечніше було б, аби провадити цю гру мені допомагав якийсь партнер, але я мав лише Сейді, яку я аж ніяк не бажав втягувати до цієї справи. Навіть тоді, усвідомив я холодно, якби це означало, що Кеннеді мусить загинути або я мушу сісти до в’язниці. Досить їй уже отриманих ран.

Я почав потроху рухатися назад до готелю, до своєї машини. Кинув останній погляд через плече на Книгосховище. Воно дивилось на мене. Я не мав щодо цього жодного сумніву. Ну, та звісно ж, все мусить скінчитися саме там, дурень я був, уявляючи собі щось інше. Мене тягнуло до цього цегляного одоробала, мов корову до різницького риштака.

14

20/11/63 (Середа)

Я почав було прокидатися з якогось швидко збутого геть із пам’яті сну, аж раптом в мені сколотилося серце.

«Вона знає».

Що знає?

«Що ти їй брехав про все, чого ти нібито не пам’ятаєш».

— Ні, — вимовив я. Голос рипів після сну.

«Так. Вона навмисно сказала, що виїде після шостого уроку, бо не хоче, аби ти знав, що вона планує виїхати набагато раніше. Вона не хоче, аби ти про це знав, поки вона не з’явиться тут. Фактично, вона вже зараз може бути в дорозі. В тебе ще не закінчиться вранішній сеанс терапії, а вона вже вигулькне тут».

Я не бажав вірити в це, але рішення здавалося неуникним.

Отже, де мені вирушати? Сидячи отак у ліжку, у перших променях світла тієї середи, я знову ж таки побачив неуникне рішення. Схоже було на те, що моя підсвідомість все знала заздалегідь. Минуле резонує, воно відлунює.

Але спершу я мусив виконати одну роботу за допомогою друкарської машинки. Неприємну роботу.

15

20 листопада 1963

Дорога Сейді.

Я тобі казав неправду. Гадаю, вже якийсь час ти це підозрювала. Гадаю, ти задумала приїхати сьогодні рано. Саме тому ти не побачиш мене, аж поки не закінчиться візит ДжФК до Далласа, тобто до післязавтра.

Якщо все піде так, як я сподіваюсь, у нас попереду довге й щасливе життя разом в іншому світі. Спершу тобі там буде дивно, але я думаю, ти швидко звикнеш. Я тобі допомагатиму. Я кохаю тебе і саме тому не можу дозволити тобі включатися до цієї справи.

Будь ласка, вір мені, прошу, будь терплячою і, прошу, не дивуйся, якщо побачиш моє ім’я і фото в газетах — якщо все піде так, як я хочу, щоб воно пішло, саме це, либонь, і станеться. Понад усе прошу: не намагайся мене розшукати.

З усією моєю любов’ю

Джейк.

P. S. Спали це.

16

Я склав своє предметне життя в ролі Джорджа Емберсона до багажника мого крилатого «Шеві», встромив у двері записку для фізіотерапевтки і поїхав геть з важким серцем, сповненим ностальгії. Сейді виїхала з Джоді навіть раніше, аніж я підозрював — удосвіта. Я відплив від «Едемських перелогів» о дев’ятій. Вона причалила свого «Жука» до бордюру о чверть на десяту, прочитала записку, що відміняла сеанс терапії й відімкнула двері своїм ключем. Притулений до валика друкарської машинки стирчав конверт з написаним на ньому її іменем. Вона розірвала його, прочитала мого листа, сіла на диван перед сліпим телевізором і заплакала. Вона все ще плакала, коли з’явилася терапевтка… але лист, як я й просив, вона спалила.

17

Майже цілком тиха лежала Мерседес-стрит під затягнутим хмарами небом. Дівчаток-стрибунок не вбачалося в наявності — мабуть, у школі, захоплено слухають розповідь вчителя про близький приїзд президента, — але, як я й сподівався, оголошення ПІД ОРЕНДУ знову було приколото до поручнів хиткого ґанку. З номером телефону. Проїхавши до стоянки під складом «Монтгомері Ворда», я подзвонив по ньому з будки біля вантажного дебаркадера. Я не сумнівався, що той, хто відповів мені лаконічним «йоп, Меріт слухає», це той самий чолов’яга, котрий здавав в оренду дім № 2703 Лі й Марині. Я ніби знов побачив його капелюх «Стетсон» і вигадливо розшиті чоботи.

Я пояснив йому, чого хочу, і він розреготався, не повіривши.