— Не знаю, хто ви, але я зараз почуваюся вельми втомленим, тому…
На тому кінці голос з придихом запевнив, що не забере в мене багато часу. Я показав Гості губами:
— Місіс Кеннеді, вам не конче необхідно було мені телефонувати, — сказав я, — але, тим не менш, я маю собі за честь чути вас.
— Я хотіла подякувати вам за те, що ви зробили, — сказала вона. — Я знаю, що мій чоловік уже висловив вам свою вдячність, але… містере Емберсон… — Перша леді почала плакати. — Я хотіла подякувати вам від імені наших дітей, котрі мали можливість цього вечора побажати доброї ночі своїм татові й матері по телефону.
Каролін і Джон-Джон. До цього моменту я про них зовсім не згадував.
— Місіс Кеннеді, на вашу ласку.
— Я розумію, молода жінка, котра загинула, мала стати вашою дружиною.
— Це так.
— Вам зараз гірко й боляче. Прошу, прийміть моє співчуття — цього недостатньо, я розумію, але це все, що я можу запропонувати.
— Дякую вам.
— Якби я могла щось змінити… якби могла якимсь чином повернути годинник назад…
— Я розумію. Дякую вам.
Ми ще трішки побалакали. Ця розмова далася набагато важче, ніж та, яку я мав удень у поліцейській дільниці з Кеннеді. Почасти тому, що та сприймалася ніби уві сні, а ця ні, але головним чином тому, що я чув у голосі Жаклін Кеннеді залишки страху. Схоже, вона по справжньому зрозуміла, яким дивом вони уникли найгіршого. У голосі її чоловіка цього розуміння я не чув. Схоже було, він вважає себе провіденційним щасливчиком, благословенним, можливо, навіть безсмертним. Пам’ятаю, наприкінці розмови я попросив її якось вплинути на свого чоловіка, щоб протягом свого президентства він перестав їздити відкритими лімузинами.
Вона відповіла, що щодо цього я можу на неї покластися, а потім знову мені подякувала. Я знову ж таки відповів їй «на вашу ласку», і після цього поклав слухавку. Обернувшись, я побачив, що залишився у кімнаті сам. В якийсь момент, поки я балакав з Жаклін Кеннеді, Гості пішов. Усе, що залишилося на згадку від нього, це пара недопалків у попільниці, напівпорожня пляшка шампанського та чергова записка на столі поряд з жовтим блокнотом, на якому лежало моє звернення «До відома зацікавлених осіб».
Може, йому дійсно було жаль, але жаль дешевий, хіба ні? Жаль — це така дешева річ.
Я одяг на себе маскарадний костюм кухарчука і в просмердженому курячим супом, барбекю та «Джеком Деніелсом» ліфті спустився на перший цокольний поверх. Щойно відкрились двері, я швидко рушив крізь паруючу запахами кухню. Не думаю, щоб хтось там кинув на мене бодай побіжний погляд.
Вийшов я у завулок, де в сміттєвому баку порпалися пара п’яниць. На мене вони навіть не глянули, хоча підняли голови, коли небо на мить освітилося блискавицею. Непримітний седан «Форд», працюючи на холостих обертах, стояв при в’їзді до завулка. Я заліз на заднє сидіння, і ми рушили. Чоловік за кермом промовив лише одну фразу, перед тим як зупинитися біля автостанції Ґрейгаунд: «Схоже, буде дощ».
Він запропонував мені квитки, як трійку карт на вибір у простацькому покері. Я вибрав той, що до Літл-Рока[682]. Ще залишалася приблизно година. Я пішов до подарункової крамниці, де купив собі дешеву валізку. Якщо все піде добре, в мене врешті-решт з’явиться щось, щоб до неї покласти. Багато речей мені не треба; доволі всякого одягу я маю у себе в Сабатусі і, хоч ця моя домівка міститься ще майже за п’ятдесят років у майбутньому, я сподівався потрапити туди менш ніж за тиждень. Айнштайнові сподобався б цей парадокс, але мою втомлену, зажурену голову відвідала думка — ефект метелика залишався в силі, — що дім той може вже не належати мені. Якщо він взагалі стоїть на колишньому місці.
Я купив також газету, екстрений випуск
Джон Ф. Кеннеді прикриває своїм тілом дружину, в той час як президентський лімузин мчить з місця, де ледь не сталася національна катастрофа, — пояснював підпис. Над знімком містився заголовок, набраний тридцять шостим кеглем. Навкруг було багато вільного місця, бо заголовок складався лиш з одного слова: