Всі промови на честь вікового ювілею Джоді вже завершилися. Виступ жінки, котру місцеве Історичне товариство й Міська рада вибрали «Людиною сторіччя», був чарівно коротким, натомість промова мера відзначалась велемовством та інформативністю. Я дізнався, що Сейді й сама один термін була відслужила мером і чотири терміни в Законодавчих зборах штату Техас, але це була лиш дещиця. Розповідалося про її благодійницьку роботу, про її безперестанні зусилля покращити якість освіти у ДКСШ і її сабатикел, який вона взяла, щоби рік працювати волонтеркою в зруйнованому ураганом Катрина Новому Орлеані. Була там згадана й програма Бібліотеки штату Техас для сліпих учнів, ініціатива, спрямована на покращення шпитального обслуговування ветеранів і її невтомні (які продовжуються й зараз, коли їй вісімдесят) зусилля забезпечити кращу допомогу від штату нужденним ментально хворим. У 1996 році їй було запропоновано балотуватися в Конгрес США, але вона відхилила пропозицію, кажучи, що їй вистачає роботи й на місцевому рівні.
Вона більше ніколи не виходила заміж. Ніколи не переїжджала з Джоді. Вона така ж висока, тіло її не покручене остеопорозом. І вона така ж вродлива, її довге сиве волосся розвівається в неї за спиною майже до попереку.
Нарешті всі промови завершилися і Головну вулицю перекрито для проїзду. На протилежних кінцях її тепер вдвічі довшого бізнес-кварталу висять банери:
Сейді зараз в оточенні друзів — деяких з них, гадаю, я ще міг би впізнати — тож я підхожу до діджейської платформи, встановленої перед тим, що було колись «Вестерн Авто», а тепер стало «Волгрінз»[718]. Парубку, котрий метушиться з грамофонними платівками й компакт-дисками, десь років шістдесят з чимось, у нього рідіюче сиве волосся й огрядне пузце, але я будь-де впізнав би ці окуляри в квадратній рожевій оправі.
— Привіт, Доналде, — вітаюся я. — Бачу, ви не розлучаєтеся зі своїм саунд-мавзолеєм.
Доналд Белінгем підводить голову й усміхається.
— Ніколи не виходжу з дому на виступ без повного комплекту. Я вас знаю?
— Ні, — відказую я. — Ви знали мою маму. Вона танцювала на ваших вечірках, давно, на початку шістдесятих. Розказувала, як ви потай тягали біг-бендові платівки з колекції вашого батька.
Він щириться.
— Йо, мені за це добряче тоді перепадало. А хто ваша мати?
— Ендрія Робертсон, — кажу я, вибравши ім’я навмання. У другому півріччі Ендрія була моєю кращою ученицею з американської літератури.
— Авжеж, я її пам’ятаю. — Його непевна усмішка підказує, що ні.
— Навряд, я так здогадаюсь, щоб у вас збереглося щось з тих старих платівок, чи все ж таки?
— Боже, ні. Давно пропали. Але я маю записи будь-яких біг-бендів на компакт-дисках. Здогадуюся, що зараз я почую замовлення?
— Правильно здогадуєтеся. Але воно дещо особливе.
Він розсміявся.
— А хіба вони не всі такі?
Я пояснюю йому, що мені треба, і Доналд — як завжди, радий подарувати задоволення — погоджується. Коли я вже вирушаю в напрямку того кінця кварталу, де жінку, заради побачення з якою я сюди приїхав, пригощає пуншем мер, Доналд гукає:
— Але ж я не чув вашого імені.
— Емберсон, — кидаю я йому через плече. — Джордж Емберсон.
— І ви хочете, щоб це було о восьмій п’ятнадцять?
— Точнісінько. Це вкрай важливо, Доналде. Надіймося, що все складеться, як слід.
Уже за п’ять хвилин Доналд Белінгем оглушує Джоді звуками пісні «Навскач» і освітлену техаською вечірньою зорею вулицю заповнюють танцювальники.
Десята хвилина по восьмій, і Доналд вмикає повільну мелодію Алана Джексона, під яку можуть танцювати навіть дорослі[719]. З того моменту, коли закінчилися промови, Сейді уперше залишається на самоті, і я підходжу до неї. Серце б’ється так сильно, що мені здається, ніби я здригаюся усім тілом.
— Міз Дангіл?
Вона обертається, усміхаючись і дивлячись трішки вгору. Вона висока, але я вищий. Завжди був.
— Так?
— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я хотів вам сказати, в якому я захваті від вас і вашої роботи, усіх ваших добрих справ.
Її посмішка стає трохи спантеличеною.
— Дякую вам, сер. Я вас не впізнаю, хоча ім’я мені здається знайомим. Ви з Джоді?
Я більше не можу мандрувати крізь час, і звісно, я не можу читати думки, але все одно я знаю, що вона думає:
— І так, і ні. — І перш ніж вона встигає на це відреагувати: — Можу я спитати, що пробудило у вас цікавість до громадської роботи?
Усмішка її перетворюється на мару, в’янучу на губах.
— А взнати ви це хочете, бо…
— Це був замах? Замах на Кеннеді?
— Ну… гадаю, що так, в якомусь сенсі. А проте мені подобається думати, що я в будь-якому випадку включилася б у ширше коло справ, але напевне почалося саме з того. На цій частині Техасу тоді залишився… — ліва рука в неї мимовіль підноситься їй до лівої щоки, а тоді падає знову, — …шрам. Містере Емберсон, звідки я вас знаю? Бо я вас
— Можна мені поставити вам ще одне запитання?