1795

Ніклас Натт-о-Даґ 1795

Хто пряде нитку, що вказує нам

шлях у лабіринті темних інстинктів?

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад (1795)

Персонажі, про яких ідеться в романі

Тюко Сетон — відступник ордену Евменідів. Колишній рабовласник у шведській Вест­Індії, який після повернення додому взявся опікуватися сиротами, щоби прикрити благочинством минулі злочини. Причетний до вбивства дружини Еріка Тре­Русур, чиє життя було зламане цією подією. Після пожежі в сиротинці на Горнс­берґет — злиденний і беззахисний утікач.

Жан-­Мішель Кардель, званий Мікелем,— колишній артилерист, який втратив ліву руку у битві при Свенс­ксунді. Служить у сепарат­варті[1]Випадково виявився причетним до пожежі на Горнсберґет, де живцем згоріли двійнята Анни Стіни Кнапп, вважає себе винним у їхній смерті. Отримав тяжкі опіки, хоча совість мучить його більше, ніж шрами.

Сесіл Вінґе — юрист, позаштатний співробітник управління поліції. Зразковий раціоналіст. Мертвий і похо­ваний.

Еміль Вінґе — молодший брат Сесіла. Вічний студент Уп­сальського університету — на знак протесту проти вимог батька. Завдяки Карделеві продовжує справу покій­ного брата, що призводить до фатальних наслідків. Колись пиячив, аби позбутися видінь, наразі тверезий.

Анна Стіна Кнапп — бранка Прядильного дому[2]із якого втекла; удова й віднедавна бездітна. Отримала доручення від торгівця людськими життями Дюлітца розшукати у Прядильному домі на Лонгольмені зрадницю Маґдалену Руденшельд, завдяки якій стали відомі імена учасників змови Армфельта проти регентського правління.

Мая і Карл — двійнята Анни Стіни Кнапп, що згоріли живцем у сиротинці на Горнсберґет, не відсвяткувавши навіть своїх перших іменин.

Ерік Тре-­Русур — молодий шляхтич, пацієнт божевільні Данвікен, трепанований. Спалив дитячий притулок, аби помститися Сетону за обман. Убитий розгніваним Карделем під час пожежі.

Ліса-­Одиначка — бродяжка, влітку мешкає у тій частині стокгольмського приміського лісу, що зветься «Велика Тінь». Допомогла Анні Стіні в одній нагальній справі; восени втекла на південь, аби уникнути відповідально­сті і залишитися вірною своєму імені.

Петтер Петтерссон — головний наглядач Прядильного дому на Лонгольмені. Відпустив Анну Стіну в обмін на обіцянку, що не була дотримана; взяв у заклад лист пані Руденшельд.

Ісак Райнгольд Блум — секретар у стокгольмському поліцейському управлінні, безталанний поет. Колишній колега Сесіла Вінґе, наразі покровитель Еміля Вінґе.

Дюлітц — колись давно втік із Польщі, торгує людськими життями.

Міранда Сетон — дружина Тюко, паралізована і прикута до ліжка; чоловік не дозволяє їй піти із життя — всупереч її власному бажанню. Сприяла Емілю Вінґе та Мікелю Карделю в пошуках Тюко.

Ґустав ІІІ — божою милістю король шведів, гетів та вендів. Поранений пострілом в Опері, помер у березні 1792 року.

Ґустав Адольф Ройтергольм — очільник регентського правління, якого також називають «великий візир». Йому належить реальна влада в королівстві. Дратівливий, марнославний і налаштований викоренити всіх прихильників попереднього правителя.

Герцог Карл — молодший брат покійного короля Ґустава, регент, який керує державою до повноліття короля. Не цікавиться політикою, вірний пес Ройтергольма.

Герцог Фредрік Адольф — наймолодший брат Ґустава ІІІ, безтолковий принц. Сибарит.

Ґустав Адольф — єдиний син Ґустава ІІІ, формальний король Швеції. Неповнолітній, перебуває під опікою регента.

Ґустав Маурітц Армфельт — улюбленець покійного короля. Втік із країни, бо був викритий як очільник змови проти регентського правління.

Маґдалена Руденшельд — у минулому придворна дама, коханка Армфельта й учасниця змови. Перебуває в ув’яз­ненні на Лонгольмені.

Юган Ерік Едман — статс­секретар, підпорядкований канцлеру юстиції. Прислужник барона Ройтергольма, завзятий і безжалісний переслідувач ґуставіанців.

Маґнус Ульгольм — начальник стокгольмської поліції. При­власнив церковні кошти, призначені для виплат удовам. Пройдисвіт.

Орден Евменідів — спільнота заможних мужів, котрі шукають вишуканих розваг, прикриваючись благочин­ністю.

Пролог Осінь 1794

І

Ще недавно його світ повнився радісним співом смичків і струн, а зараз, цієї осінньої ночі, зловісно б’ють церковні дзвони. Здається, ніби цей грізний гул — довга рука правосуддя, що закликає схопити беззахисного втікача. Коли закінчуються темні вулички, Тюко Сетон щулиться і навпочіпки крадеться у бік Пульгемського шлюзу. Яма з-під вибитої бруківки зриває пряжку з лівого черевика, та його це не зупиняє. Тільки йде обережніше, щоби не загубити взуття.