1795

Тюко залишився сам, Жаррік зник, не попрощавшись: схопив гроші за своє останнє повідомлення і пірнув у кот­русь із бічних вуличок. Сетон не здивувався, бо нічого іншого не очікував. Він утратив усе, а охочих отримати винагороду за його голову знайдеться чимало. Краще самому пообрубувати всі зв’язки, ніж бачити, що робить із людьми пожадливість. Останні крихти довіри невдовзі з’їсть зрада.

На хвилях Солоного озера плавають гуси, у світлі зір їх видно аж до самого обрію. На мості доводиться триматися за поруччя, щоби не послизнутися на дошках. Вітер зі страшною силою б’є хвилі Меларена об каміння, вода проникає крізь усі шпарини в настилі. Там, де шумовиння гладить мури, вчувається зловтішний шепіт: «Онде лихварі вже наступають тобі на п’яти. Ти прострочив усі борги, розплачуватися будеш хіба кров’ю із жил».

Уже на тому боці Сетон швидко знаходить бричку, віз­ник спить на передку, засунувши руки під пахви і звісивши голову на груди. Поки кінські копита відбивають такт, Тюко пригинається за склом, каламутним від бруду і тріщин. Під стіною лежать опалі пелюстки троянд, їх раз у раз здіймає вихором вітер. Сетон стукає у двері і крізь зуби проціджує служниці своє ім’я, а тоді вириває з її руки нічник. Слухняна дівчина, щойно розчахуються двері, мигцем відступає з дороги. Вже з веранди чути сморід із покою, що не приховати жодними парфумами.

За дверима Тюко затуляє носа напахченою шовковою хустинкою, але відразу ж передумує і повертає хустинку назад до кишені. Не хоче, щоби вона бачила, що спонукає його до дії, нехай навіть з огиди. Рука Тюко на якусь мить застигає на холодній латунній клямці. Зрештою Сетон відчиняє двері і заходить у темінь спальні.

Сморід за порогом густий, наче дим або туман. Латунний свічник сліпить очі, тому Тюко ставить його на стіл коло стіни і завмирає перед широкою тінню балдахіну: за густим серпанком завіси ховається господиня. Коли гучне серцебиття влягається, Сетон чує дихання — спокійне та обережне, не схоже на хропіння. Значить, не спить. Сетона переповнює гнів — вона вже зараз виявилася сильнішою. Лежить собі, як змій у печері, і споглядає його з тим терпінням, що за всі ці роки стало безмежним. Сетонові до її терпцю — як до неба.

— Любий Тюко, як же я чекала.

Сетон здригається від цього голосу, бо знає наскільки він оманливий. Параліч спотворив колись струнке тіло, але голос не змінився. Попри жахливі муки вона смакує слова, наче мед. Тюко рясно пітніє під сорочкою і видушує із себе у відповідь:

— Мірандо…

Почувши своє ім’я, Міранда вибухає сміхом. Сетон відчуває, як різко набрякає язик, а думки стають повільними і лінивими. Він знову втрачає перевагу, тож Міранда веде далі:

— О, Тюко, твій голос тремтить! Невже ти соромишся власної дружини? Не вірю, мабуть, це хтось інший постарався. Церковні дзвони вже котру годину б’ють на сполох. Я послала Ґуставу подивитися, що там сталося — каже, горить Кунґсгольмен. А слідом за нею пригнався і ти, наче не в собі. Від тебе так тхне потом і страхом, що аж сором бере. Що трапилося, любий?

Язик Міранди — її згуба. Шмагає незгірше за батіг, у кожному слові пекучий глум. Сетон злісно сичить, не при­ховуючи люті.

— Що із цього всього справа твоїх рук, Мірандо?

— Розумієш, Тюко, людині, яка навіть пальцем не може поворухнути, важко відповісти на це з певністю. У будь-якому разі я доклала всіх зусиль, аби катастрофа тебе не оминула.

Міранда повертає голову на подушці, озивається маленький дзвоник.

— Нарешті до мене навідалися довгоочікувані гості. На жаль, як виявилося, марно. Мушу визнати, що вони від самого початку не виправдали моїх очікувань. Їх було двоє — один великий, а другий малий. Той великий був дуже побитий та обдертий, у ньому заледве можна було впізнати людину. Ще й без однієї руки. А малий… тому явно бракувало клепки. Я відразу зрозуміла, що їхня справа безнадійна. Хто би повірив такій голоті, навіть якби в них були і докази, і свідчення? Той однорукий так лютував, що шпалери мало не пооблазили зі стін. Цікаво, яких небилиць ти йому наплів, якими такими злочинами навихвалявся? Отож, я відіслала чолов’ягу до анатомічної зали, сподіваючись, що той приб’є тебе на місці, та, мабуть, недооцінила його самовладання.

— Це все?

— Ще я розповіла їм багато цікавого про тебе і твої кло­поти. Але не все.

— Чому ні?

— Злякалася. І ти знаєш, чому. Зрештою, я не повірила, що їм хоч щось удасться. Та якщо ця дивна пара не повернеться з новими запитаннями, прийдуть інші. І якщо не даси мені те, про що так давно прошу, то розповім їм усе.

Тюко чекає на продовження, у скронях дедалі гучніше гепає пульс.