1795

— Припини мої страждання, Тюко. Іншого вибору немає. Знаю, ти зазвичай доручаєш таку роботу іншим, а сам лише дивишся збоку. Ні, не шукай Ґуставу, її тут вже ­немає. Я наказала дівчині тікати і не озиратися, щойно відчинить двері. Цієї ночі мусиш таки зробити все сам. А поки тобі вдається підтримувати моє жалюгідне та беззмістовне життя, затям собі: я виграла. У цій останній битві перемога за мною. Всі ці роки, кожна година і хвилина проведені у цьому ліжку, були варті того, щоби побачити тебе таким жалюгідним. Пам’ятаєш той день, коли я стала твоєю нареченою? Тоді, коли ще добре тебе не знала й ти здавався мені гарним. Та зараз ти в тисячу разів прекрасніший, такий наляканий і принижений. Нуж-бо, коханий, поквапся, адже твої вороги прагнуть помсти і знають, де тебе шукати. Ця втрата навряд чи стане для тебе останньою. Як гадаєш, хто прийде першим? Однорукий пальт[3] і сухоребрий бовдур? Твої колишні товариші з ордену? Чи, може, хтось із тих поважних панів, яких ти підкупив? Цікаво, хто заподіє тобі найбільше кривди? Якщо Бог існує, він мусить дозволити мені побачити це хоч краєм ока, нехай навіть із глибин пекла. Та це вже не мій клопіт. Роби, як тобі наказано, поки не пізно.

Тюко знає, що Міранда каже правду. Та все ж вагає­ться, дарма щось комбінує, як гравець, якому поставили мат, а той усе ще недовірливо крутиться довкола шахівниці. Тоді повільно, наче в кошмарі, наближається до ліжка, де під пледом проступають обриси її огрядного тіла. Йому стає бридко, легені стрімко наповнюються затхлим повітрям. Тюко ковтає слину, щоб його не вивернуло.

Міранда задоволено гигикає:

— Мій Тюко, ти наче сором’язливий школяр перед свої­ми першими любощами!

Сетон тремкими руками висмикує подушку з-під Мірандиної голови і накриває її обличчя. Тисне з усієї сили, та цього не досить. Час враз застигає, ніби в годиннику меляса замість піску. Тюко лягає поверх Міранди і в смертельних обіймах стискає її вже всім тілом. Його пересмикує від огиди, коли драглисте тіло починає гойдатися. Потім ще дуже довго чути Мірандин тріумфальний сміх і брязкіт дзвоника, приглушені шовком і пухом.

Сетон виходить, притримуючись за стіну. Збирає рештки свого багатства, у паніці не може всього знайти, тому наповнює коштовностями і монетами лиш одну полотняну торбинку. У спальні лежить мертва Міранда з розплющеними очима, її глузливий погляд наскрізь прошиває Тюко навіть крізь стіни.

Надворі ще глупа ніч, але щось начебто не так. Сетон різко зупиняється, замість хвіртки йому ввижаються заґратовані ворота темниці. Це все жах, надійно прихований від людського ока одвічний жах, тяжкий камінь у глибині його серця. Цей жах розірвав кайдани і вийшов на волю, він тепер скрізь.

Тюко ковтає крик, що ледве не вирвався, і тікає ніби заєць, який зачув запах собак.

ІІ

Уже від самого стуку у двері Дюлітц відчув щось неладне. Це не жебраки, ті зазвичай лише шкребуть нігтями по дверях, ніби просять вибачення за те, що потурбували. Натомість зараз хтось грубо й ритмічно б’є ціпком, зовсім не переймаючись тим, що на деревині залишаться сліди. Попри пізню годину Дюлітцу вдається розгледіти відвідувачів із вікна на другому поверсі, обережно, у щілину поміж штор, аби не викрити себе тінню. Під дверима двоє чоловіків — інкогніто, у низько насунутих крислатих капелюхах.

Поки нічого особливого. Знайомство з такими, як Дюлітц, рідко коли виставляють напоказ. Позаду, біля горбка, що веде до вулиці Урмсальтареґренден, чекають двоє супутників, яким, вочевидь, наказано триматися на віддалі. Коренасті чоловіки у плащах поверх мундирів стоять згорбившись, ховаючи шиї від мжички. Над гребенями дахів по той бік Пульгемського шлюзу, у Місті-між-мостами[4] блимають ліхтарі й вогники у вікнах. Це вкрите дощовою пеленою багатооке чудовисько дивиться на Дюлітца то байдуже, то неприязно.

Коли Дюлітц роздивляється обриси все ще чужого, незважаючи на всі ці роки, Стокгольма, у нього завжди з’яв­ляється передчуття, що колись це місто таки зведе його в могилу, яку він викопав собі сам.

Раптом він розуміє, хто ці люди: він чекав на них раніше. І мимоволі картає себе за рішення, що завели його у цю пастку. Мабуть, для багатьох настає пора, коли одноманітність підштовхує до відчайдушних учинків. А коли життя майже прожите, чого не зробиш, аби ще раз згадати молодість. Дюлітцу треба було відмовитись від того доручення, і дарма він не дослухався до голосу здорового глузду. Все через ту дівчину, Анну Стіну Кнапп. Якби не вона, Дюлітцу зараз нічого би не загрожувало. Анна Стіна з’яви­лася у правильному місці у правильний час, а таке трапляється не часто. Можливо, він піддався хвилинній емпатії, а, може, і романтичним почуттям.

Дюлітц відганяє докори сумління, бо толку з них немає. Двері знову перетворюються на барабан. З похмілля прокидається Оттоссон, виходить на веранду й боязко та розгублено глипає. Дюлітц відштовхує прислужника і сам відчиняє засув. Ще мить — і вирішиться його доля.