1795

— Правосуддя? Боюся, твоє очікування буде довгим і безрезультатним. Ти й сам це добре знаєш. Якщо хочеш правосуддя, треба його домагатися.

Еміль кидає погляд на мерця. Вода червона й каламутна. Лише худі гомілки Тре-Русура вказують на місце загибелі.

— Його смерть не важко доплюсувати до всіх інших смертей, що опиняться на нашій совісті після цієї ночі. Нехай Ерік Тре-Русур і вчинив підпал, та саме ми подали йому сірника, а Тюко Сетон — свічку. Ти лише допоміг Еріку здійснити план. Його смерть була неминучою, і що швидше вона настала, то краще для нього. Ерік Тре-Русур спалив щита Тюко, щоби викрити для нас його слабке місце. Якщо відчуваєш вину, то виконай останню волю Еріка. Інакше все це сталося марно.

— Такої ціни не варта жодна боротьба.

— Утрату можна пом’якшити. Ми мусимо боротися хоч за якусь перемогу.

Еміль тягне Карделя за руку, але той наче закам’янів. Пальт кашляє і шепче:

— Чому ти мені допомагаєш? Переді мною був вибір — ти або вона. Я вибрав її.

— Знаю. І знаю, чому.

— Замість допомоги я зварив її дітей живцем. А разом із ними і сотні інших.

Еміль дивиться вниз на згарище, де бачив дівчину ще годину тому. Її вже там немає.

— Твоєї вини лише половина. Решта — моя. Та я не можу зробити вибір за тебе. Пригадуєш мій перший тверезий день? Ти дав мені свободу вибору, і я зроблю тобі таку саму послугу. Та якщо підеш зі мною, мусиш дати слово. Присягнися, що боротимешся до перемоги.

На якусь мить западає тиша. Еміль Вінґе тамує подих і нарешті чує відповідь пальта:

— Присягаюся. Боротимуся до перемоги…

— За будь-яку ціну.

— Гаразд.

Еміль тягне Карделя за руку.

— А тепер ходімо зі мною.

Скам’яніла фігура рушає з місця, робить непевний крок, тоді ще один. Еміль веде Карделя вгору, тримаючи за лікоть. По той бік пагорба дорога збігає до Міста-між-мостами. Кардель зупиняється на вершині, безсила рука враз твердне і, як дубова колода, перепиняє Емілеві шлях.

— Ти ж розумієш, що ця дорога веде до пекла? Ти справді хочеш пройти її разом із калікою, що вже колись тебе зрадив?

Еміль чи то жартує, чи то бідкається:

— Тобі теж не позаздриш, Жане-Мішелю. Поруч із тобою чоловік, який просить порад у мертвих і не може відрізнити реальність від вигадки. Та хіба є інший вихід? Вважаймо це нашим покаранням. Те, що тримає нас при житті,— не надія, а провина.

— Чи зможемо ми знову стати друзями?

Еміль не вміє брехати. Він мотає головою і сумно відповідає:

— Ні, Жане-Мішелю, друзями нам більше ніколи не бути. І ще одне: залагодь спочатку свої справи з Анною Стіною, і лише після того приходь до мене. Поки цього не станеться, ти не зможеш мені допомогти.

— А ти? Що ти робитимеш?

— Піду до поліції, точніше до Ісака Блума, і зроблю все, що в моїх силах, аби поновити наш мандат. Це буде непросто, зважаючи на те, як ми розпрощалися. А потім шукатиму слід. Тож готуйся до полювання.

Кардель робить перший самостійний крок, стогнучи від кожного руху.

Еміль повертається спиною до руїни, над якою здіймає­ться стовп диму. Тут знищено не лише життя і майно; він і сам уже не той, ким був раніше. Скільки Еміль себе пам’ятає, він завжди плекав у собі гнів. Колись той жеврів самотнім вогником, а зараз розгорівся у справжнє багаття, а Емілеве безсилля лише підливає масла у вогонь. Еміль наче риба в сітці, нічний метелик під скляним ковпаком. Того, що сталося, вже не повернути, однак якісь невидимі ниті притягують його до відповідальності. Раніше він допомагав із власної волі, а тепер лише із примусу. Еміль має зробити все, що може. До того часу Місто-між-мостами залишатиметься його кліткою.

Де гнів, там і страх. Еміль заспокоює себе, та все дарма; мовляв, він же бачив Мінотавра, побував у темному лабіринті, чув передсмертні крики нажаханих дітей.

Що може бути гірше?

Перша частина. Мисливські пси Весна й літо 1795

Усе горіло і світилось.

Що сталося? Вогонь загас;
лиш жменька попелу
в руці у кожного лишилась…

Карл-Ґустаф аф Леопольд (1795)

1.

Минає осінь, настає зима, новий рік, а за ним і весна. У Місті-між-мостами дорослих чоловіків лякають байками про привида, що снує нічними вуличками і чинить розправу над деякими грішниками. Свідчення про його зовнішність різняться і сходяться лише в тому, що він високий і потворний, обличчя якесь не людське, лиса потилиця вкрита шрамами та поодинокими пасмами волосся. Хто бачив більше, стверджує, що його рука — обвуглена клешня, і якщо опинитися в межах її досяжності, можна прощатися з життям. Походження привида оповите здогадками і плітками. Подейкують, наче саме він спалив дитячий будинок на Горнсберґет, де й сам обгорів. До пекла його не впустили, тож тепер привид тиняється округою. А щоби спокутувати провину, інколи стає на захист знедолених.