Читаем 1795 полностью

Озеро Меларен скресло. Стреммен наповнився талою водою і, наче грізний м’яз, штовхає білі крижини, найбільші з яких застряють між опорами моста Норрбру. Поступово камінь обростає крижаним муром, дедалі важчим і страшнішим. Хто вже наважився ступити на міст, квапиться якнайшвидше опинитися на суші. Таким сміливцям відразу ж нагадують, як п’ятнадцять років тому повінь знесла опори.

Кардель також швидко перетинає міст, минає Червоні склади, де на холоді заповзятливо копошиться люд. Наближається весна, відступає темінь, варто готуватися до розквіту торгівлі. На шпичці мису починається міст над озером Клара, ще довший і небезпечніший, ніж над Стремменом, однак йому не загрожує течія. Однак Кардель тримається здоровою рукою за трос, що служить поруччям, і невдовзі переконується, що дівчина таки мала рацію. Рибалки з Меларена нарешті тут: на березі видно човни, а над їхнім табором в’ється дим.

Дорога вздовж берега затоки непевна. Під ногами підступне розмерзле болото, у яке щомиті можна провалитися чоботом по вінця, ще й хитка, вибита льодом, бруківка. Кардель кульгаво шкандибає, раз у раз лаючись, але добирається до табора без особливих пригод. Між натиканим у землю розлогим гіллям рядами розвішані мережі, вздовж яких жінки й діти латають діри мотузками. Чоловіки пораються біля човнів, зайняті незбагненними для Карделя справами. Пальт розгублено стоїть осторонь, аж поки не перетинається поглядом із бороданем зі скуйовдженим сиво-чорним волоссям. Важко розгледіти, чи це чорні пасма перемішалися із сивими, чи, може, геть сива голова забруднена сажею. Старий сидить на ослінчику перед виставленими в ряд коптильнями. Вочевидь, через поважний вік йому доручили легку роботу — ­пильнувати ­вогонь. Кардель відчуває, як одне око старого оглядає його, зауважує військові чоботи і білий пояс під плащем, а тоді затримується на обпаленому обличчі.

Мікель розгублено відкашлюється.

— Як улов?

Чоловік невизначено знизує плечима й тицяє пальцем Карделеві у груди:

— Є тютюн?

Голос тонкий, як у жінки, і по-старечому слабкий і немічний настільки, ніби здіймається не з глибин легенів, а з мілкої ротової порожнини. Кисет за поясом Карделя говорить сам за себе, пальт його відв’язує і простягає чоловікові. Той відрізає собі шматок тютюну маленьким ножем, що з’являється в руці так спритно, наче вже там був, починає жувати і спльовувати сік. Кардель знаходить неподалік плаский камінь, сідає навпочіпки й чекає. Ціну він уже заплатив. Старий ще якийсь час жує, тоді озиває­ться:

— То в чому справа?

— Від зими я розшукую одну особу. Розмовляв із місцевими на Кунґсгольмені, усі сліди ведуть сюди, до ­озера Клара. Я довго хворів і не встиг сюди до того, як вода вкрилася кригою. Відтоді чекав на ваше повернення…

Дідусь коротко киває — так, ніби пояснення його не здивувало, і мовчить у відповідь. Тож Кардель веде далі:

— Я шукаю дівчину зі світлим волоссям і в закіптюженому одязі після пожежі на Горнсберґет восени минулого року. Її ім’я Анна Стіна.

Старий плює та відкашлюється:

— Я вже в поважному віці, біс його знає, як так вийшло. Мого батька забрало море, матір — пропасниця, і якби ми були ровесниками, я би пережив їх обох. Зараз я годжусь лише на те, щоби пильнувати жар. Зате часу на роздуми у мене тепер хоч греблю гати.

Чоловік уперше повертається до Карделя, розплющує друге око, і там, де мала би чорніти зіниця, видно білу пляму, схожу на мармурову кульку.

— Маю біду з одним оком, його затягує якась бридка пляма. Якщо розплющити обидва ока, то бачу її серед людей і дерев, на небі й на вітрилах. Гадаю, то тінь смерті. Із кожним днем вона до мене все ближче і ближче. Я часто думаю про смерть. Вона приходить до всіх, і краще не знати, коли.

Старий киває бородою на дітей, що лагодять сіті, і веде далі:

— До старих і малих. Не так станеш на релінгу — і кінець. Декому з нас дано чекати на смерть, як на гостю з далекої дороги, із накритим столом і розігрітою піччю. Я не дуже боюся смерті, та краще не знати, що попереду. На морі ніколи не кличуть до церкви й не читають Євангеліє, але за свій вік я добре затямив, що не можна забирати борги в могилу. Я всіляко стараюся залагодити свої справи ще за життя, поки не стане пізно.

Від затоки віє прохолодний вітер, старий ховає плечі під пледом.

— Коли чоловік шукає дівчину, причин може бути багато. Не всі з них добрі.

Кардель багряніє:

— Я не бажаю їй нічого лихого.

Серце вискакує із грудей, горло сковує зашморг, а зір мутніє. Він простягає руку, щоби набрати мокрого снігу, що досі не розтопився в кучугурах, і прикладає до чола і шиї. Угамувавшись, пальт обертається і розкриває рота, та знову вколюється об погляд, що не зводить із нього той дідуган.

— Не одного тебе терзає совість.

Старий якусь мить мовчить, тоді коротко киває і продовжує:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Охота на царя
Охота на царя

Его считают «восходящей звездой русского сыска». Несмотря на молодость, он опытен, наблюдателен и умен, способен согнуть в руках подкову и в одиночку обезоружить матерого преступника. В его послужном списке немало громких дел, успешных арестов не только воров и аферистов, но и отъявленных душегубов. Имя сыщика Алексея Лыкова известно даже в Петербурге, где ему поручено новое задание особой важности.Террористы из «Народной воли» объявили настоящую охоту на царя. Очередное покушение готовится во время высочайшего визита в Нижний Новгород. Кроме фанатиков-бомбистов, в смертельную игру ввязалась и могущественная верхушка уголовного мира. Алексей Лыков должен любой ценой остановить преступников и предотвратить цареубийство.

Леонид Савельевич Савельев , Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Проза для детей / Исторические детективы
Агент его Величества
Агент его Величества

1863 год: в Европе военная тревога. Западные державы требуют от России прекратить боевые действия против польских повстанцев, угрожая начать интервенцию. Император Александр II решает передислоцировать российские эскадры в североамериканские порты, дабы оттуда бить по коммуникациям англичан и французов. Но США тоже объяты войной: Юг сражается против Севера. Американские политики погрязли в интригах и коррупции, и российские моряки для них – лишь разменная монета в собственных расчётах.Разобраться в этом хитросплетении высоких интересов и тёмных дел предстоит чиновнику по особым поручениям при Министерстве иностранных дел Семёну Родионовичу Костенко. Впереди его ждёт борьба с недругами России, политическими проходимцами и мошенниками из собственного ведомства. Чья возьмёт? Об этом и многом другом повествует роман «Агент его Величества».

Вадим Вадимович Волобуев , Вадим Волобуев

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы