Читаем 1795 полностью

— Я добре пам’ятаю ту дівчину. Жаль, що не зміг їй тоді допомогти. Мене це мучило, та що було робити. І так повно голодних ротів, а їжі маємо рівно стільки, щоби не вмерти. Кожен має вносити свою лепту, інакше не буде діла. Скоро і з мене не буде ніякого толку, і краще вже втопитися, ніж бути обузою для інших. Та я радий, що ти прийшов і полегшив моє сумління. Може, саме зараз я їй і допоможу.

Чоловік дожовує тютюн і випльовує жуйку. Кардель ще раз простягає старому кисет.

— Це було наступного дня після пожежі. Дзвони били в місті всю ніч, було видно заграву, але те, що коїться на суші,— не наш клопіт. Зранку, коли дим почав розсіюватися, вона сиділа отам на березі — точно така, як ти описав. Зі світлим волоссям і вся вимащена сажею.

Дідусь киває у бік верб, що опустили гілля у воду десь сажнів за сто від них.

— Дівчина весь час сиділа незворушно. Наступного ранку прийшли діти, поцікавитися, як вона, та дівчина не відповіла ні словом, ні рухом. Після цього дітлахи дали їй спокій і більше не турбували. Краще не знати, чого бракує людині, яка перестала бачити інших. Я ж був на цьому самому місці, і впродовж трьох днів бачив, як дівчина все сиділа й ані пальцем не поворушивши. На її обличчі біліли дві смужки, де сльози позмивали сажу, і навіть здалеку було видно, що виплакала вона їх чимало.

— А що сталося потім?

— Третього дня по обіді прийшов якийсь хлопчина. Сів поруч і щось їй сказав. Я бачив, як він ішов, як поводився, і мені здалося, що малий мусив її знати. Не відаю, чи дівчина щось відповіла. Хлопець взяв її за руку, допоміг підвестися. Був ясний день. Він повів дівчину мостом. Уже на тому боці я втратив їх із поля зору, та напрям пам’ятаю чітко…

Старий тицяє пальцем у бік Міста-між-мостами, що здалеку має вигляд жалюгідного острівця, за який відчайдушно чіпляються шпичаки дзвіниць, рятуючись від гост­рих крижин.

— Це все, що мені відомо. А зараз дозволь мені робити своє, ця справа не менш важлива, ніж інші. Хоча по тобі видно, що ти і сам це добре знаєш.

3.

Еміля Вінґе вдосвіта будить посланець із будинку поліційного управління Індебета, байстрюк якогось констапеля чи просто бродяжка, якого пожаліли. Світла чуп­рина брудна, одежина надто тонка, із носа тече. Малий тішиться нагоді зігрітися пробіжкою, а щоб не остигнути, підстрибує на порозі кімнати.

— На вас чекають у провулку Іксмедсґренд.

— Дай мені хоч хвилину.

У кімнаті тьмяно, щоб розгледіти, котра година, доводиться вертіти «Бюрлінґом», ловлячи світло коштовними камінцями. На стрілках по п’ятій, вологий холодний ранок більше схожий на зимовий, ніж на весняний. Еміль накидає плащ і спускається сходами. Хлопчака вже нема — мабуть, вирішив, що його відпустили. Надворі ще ніч, ліхтарі висьорбали олію до дна і загасли.

Вінґе піднімає комір, аби краще захистити шию і намагається пригадати дорогу до названої адреси. Місто-між-мостами досі його дражнить. Еміль із кожним днем дедалі краще орієнтується у вузьких вуличках, але, бува, все ще вагається на перехрестях, повертає не туди і блудить. Вулиця Іксмедсґренд розташована неподалік Флюґметету[10], це він знає точно. Гора гною коло площі Корнгамн править йому за орієнтир: якщо віє південний вітер, то напрям ніяк не втратиш, а якщо смороду нема, значить дме з півночі. Як на гріх, нічний вітер утамувався, тож Еміль на власний розсуд вирішує рушити вниз.

Посеред вулиці Іксмедсґренд на Еміля чекають констапель і двоє помічників. Еміль впізнає першого й одного з тих двох, проте імен не пригадує. Судячи з усього, поліціянти відразу ж зауважують його розгубленість.

— Юганссон, Мортен.

Констапель виступає вперед, аби привітатися. Помічники залишаються віддалік, проте обоє шанобливо кивають. Еміль ще здалеку почув, як вони, перешіптуючись, називають його «маленьким привидом». Зараз із ним поводяться стримано і прохолодно, як із лихварем, що заразився чумою. Від цих трьох несе бренвіном[11], а рум’яні лиця видають, що чоловіки вже перехилили по чарці до сніданку. В Еміля аж у животі лоскоче від заздрощів і думки про бажану, але недосяжну випивку, яку можуть дозволити собі ці мужлани. Вінґе кліпає очима, ковтає слину, і повертається до констапеля, щоби вислухати звіт. Той тицяє пальцем на тіло, обличчя якого накрите курткою.

— Йому пробили череп сильним ударом у голову. Сіґвард і Беньямін допитали мешканців сусідніх кам’яниць. Ніхто нічого не бачив і не чув, що дуже дивно. Бійка за вікном — найкраща розвага, що її може собі дозволити тутешній люд. Без свідків справа геть безнадійна. Зазвичай у таких випадках я відразу посилаю по гробарів, але кажуть, що ви можете бачити те, чого не бачать інші.

— Хто його знайшов?

— Один із сторожів робив тут обхід і перечепився через труп. Це трапилося трохи більше, ніж годину тому.

— Тіло так і лежало, коли ви прийшли?

— Приблизно. Ми лише відсунули його з дороги, десь на сажень праворуч.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Охота на царя
Охота на царя

Его считают «восходящей звездой русского сыска». Несмотря на молодость, он опытен, наблюдателен и умен, способен согнуть в руках подкову и в одиночку обезоружить матерого преступника. В его послужном списке немало громких дел, успешных арестов не только воров и аферистов, но и отъявленных душегубов. Имя сыщика Алексея Лыкова известно даже в Петербурге, где ему поручено новое задание особой важности.Террористы из «Народной воли» объявили настоящую охоту на царя. Очередное покушение готовится во время высочайшего визита в Нижний Новгород. Кроме фанатиков-бомбистов, в смертельную игру ввязалась и могущественная верхушка уголовного мира. Алексей Лыков должен любой ценой остановить преступников и предотвратить цареубийство.

Леонид Савельевич Савельев , Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Проза для детей / Исторические детективы
Агент его Величества
Агент его Величества

1863 год: в Европе военная тревога. Западные державы требуют от России прекратить боевые действия против польских повстанцев, угрожая начать интервенцию. Император Александр II решает передислоцировать российские эскадры в североамериканские порты, дабы оттуда бить по коммуникациям англичан и французов. Но США тоже объяты войной: Юг сражается против Севера. Американские политики погрязли в интригах и коррупции, и российские моряки для них – лишь разменная монета в собственных расчётах.Разобраться в этом хитросплетении высоких интересов и тёмных дел предстоит чиновнику по особым поручениям при Министерстве иностранных дел Семёну Родионовичу Костенко. Впереди его ждёт борьба с недругами России, политическими проходимцами и мошенниками из собственного ведомства. Чья возьмёт? Об этом и многом другом повествует роман «Агент его Величества».

Вадим Вадимович Волобуев , Вадим Волобуев

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы