1795

Дивний він чоловік, цей Еміль Вінґе. Схожість із Сесілом вже не обмежується рисами обличчя. Іноді він демонструє манери, які Ісак Блум добре пам’ятає з перших років служби в поліції, коли познайомився з братом Еміля. У такі миті Ісаку дедалі важче розмежовувати братів, доводиться постійно зосереджуватися на тому, щоби не пов’язувати Еміля зі спогадами про Сесіла. Часом здає­ться, наче Еміль уже й розмовляє, як брат, і ходить так само — заклавши руки за спину. А буває й навпаки, тоді Еміль більше подіб­ний на метушливого студента-­невдаху, який минулої осені увірвався до кабінету Блума і верз якісь несусвітні речі.

Ховаючись від вітру, Вінґе стає поруч із Блумом, а той ховає руки в кишенях плаща.

— Блуме, із тобою все гаразд?

— А ти хіба не чув? Академію розпустили. Ці ідіоти дали Ройтергольму привід, котрий той ні за що би не впустив.

— Що сталося?

— Навесні минулого року помер старий Ферсен і звільнив сьоме крісло. На заміну вибрали Сільверстольпе, який, користуючись нагодою підлеститися до режиму, обізвав покійного короля деспотом. Той феєрверк завершився потужним відбоєм: бідоласі мало не інкримінували образу величності, а всю Академію звинуватили в антимонархічній діяльності і відправили на пенсію. Сільверстольпе мусив покинути придворну службу і опинився без даху над головою. Русенстайна було знято з посади секретаря, але в останню хвилину він урятував себе, заявивши, що був таємним інформатором принца.

— Хто так побивається через чуже нещастя, той і сам щось від цього втратив.

— Твоя правда, Емілю. Там у мене все було залагодже­но. Хіба ж я через свої вірші, натхнені Леопольдом, не удостоївся більшої честі, ніж він сам? Позаминулого року я отримав від Академії подвійну премію — двічі по два­дцять шість дукатів. Минулого року — премію імені Лунд­блада, п’ятдесят талярів прямісінько в гаманець. А це не абищо для того, хто ледве зводить кінці з кінцями, пра­цюю­чи, як якийсь кріпак, в управлінні поліції. А що тепер? Житиму, наче пес. Дідько би їх побрав!

Вінґе плескає долонями по плечах, аби розігріти кров. Хоч Еміль і тверезий, проте пиятика залишила на ньому довічні сліди.

— А що нового в домі Індебету?

— Цирк на дроті. У кожному кутку шпигуни режиму. На днях запідозрили одного вчителя італійської мови — начебто він збирався звести герцога зі світу. Сам Едман віддав наказ Ульгольму власноруч затримати цього чоловіка і вивезти за кордон. Здавалося б, суцільна дурня; чолов’яга такий сумирний, що мухи не скривдить, а випустить у вікно. Але ж ні! Той осел Ульгольм помилився дверима і напав на ошелешеного фінського офіцера, вирвавши його з обійм коханки. І аж коли нещасний італієць висунув носа зі свого покою і ввічливо запитав, чим може стати у пригоді, непорозуміння стало очевидним. Йому віддячили за ввічливість, схопивши і запакувавши на перший-ліпший корабель до Ріміні. Без судового розгляду, звісно ж, та й навіщо він, якщо є сваволя режиму? Фіна підвищили у званні, щоби загладити провину. Зловживання владою вже сидить народу в печінках, повір мені.

— Може, і так.

Еміль Вінґе знизує худими плечима. Цей жест не виказує ані здивування, ані особливого зацікавлення. Блум відкашлюється і змінює тему, подумки картаючи себе за те, що роздратування через ситуацію у країні загалом і свою особисту зокрема зіпсувало промову, що він готував увесь ранок. Ісак копирсається у кишені плаща і нарешті дістає звідти, що шукав.

— Та не все так печально. Маю для тебе квиток до театру, і то неабиякий — прем’єра. «Пробачений батько» в Арсеналі, остання субота травня. Перша п’єса письменника була дуже успішною, тож очікування чималі. Що скажеш? Тобі би не завадило відволіктись від усіх цих жахіть і калюж крові. Прошу тебе, склади мені товариство. У нас, звісно ж, ложа, тому не доведеться штовхатися ліктями із простолюдинами.

Вінґе змірює Блума холодним поглядом.

— Звідки така щедрість, Ісаку? Це на тебе не схоже. Та й мене не особливо цікавлять такі речі, як театр.

Блум зітхає, зовсім не дивуючись, що сподівання на більш теплу відповідь не справдились, і повертає квиток до кишені.

— Зізнаюся чесно: коли ти прийшов до мене минулої осені, мені аж ніяк не хотілося проявляти милосердя. Гадаю, ти не дорікатимеш мені за це. Відтоді ти показав, наскільки цінний для поліції. Допомагав нам у великих і дрібних справах, яких було так багато, що я вже навіть усе не пригадаю. Полювання за зниклими квитанціями Руута, тіло у замкненій кімнаті. Усі, хто колись мав справу з такими речами, знають, що в убивстві жінки завжди винен її чоловік. Це настільки ж точно, як і те, що в церкві рано чи пізно заспівають «амінь». Але ти довів, що із цього правила бувають винятки, і якби не ти, то бідолашному чолов’язі відрубали би голову, а вбивця залишився би на волі. Без твоєї участі Фанеєльмський прес, що потрапив до рук шахраїв, і досі карбував би фальшиві монети.

— Гадаю, ці лестощі, як і квиток, мають свою причину.

Блум піднімає руки, ніби здаючись.