1795

— Емілю, ти рідкісна птаха, і якщо захочеш, у тебе буде велике майбутнє в поліції. Зважаючи на твої подвиги, навіть неприязнь Ульгольма до Сесіла не стане тобі на за­ваді.

Вінґе не любить дивитися в очі, та все ж пронизує Блума гострим поглядом, а тоді знову втуплюється у багно під ногами.

— Ти знаєш мою відповідь.

Блум різко видихає, із кожної ніздрі здіймаються клуби пари.

— Та знаю, знаю. Але якби не запитав ще раз, то зробив би всім ведмежу послугу.

Вінґе зітхає. Вигляд у нього втомлений і мерзлякуватий. Еміль видається молодшим за свій вік, хоча життя його вже добряче пошарпало. Заради чарки він зараз готовий на все.

— Щоразу, коли батько отримував листа про черговий успіх Сесіла, спершу тішився, бігав по сходах і розмахував папірцем. Укотре дійсність підтверджувала правильність його поглядів на те, як треба виховувати нащадків. Це був наче лавровий вінець на голові генія, якого батько власноруч виліпив. Та потім він згадував про мене, а я, як і зазвичай, сидів за партою в кутку, закутий у невидимі кайдани дитинства. Батько ставав позаду і через моє плече розглядав чорнильні плями на папері — завдання, які я начебто не розумів і робив неправильно, щоби більше його роздратувати. Я відчував, як закипає батьків гнів, урешті він втрачав контроль над собою, хапав мене однією рукою за шию, а другою жмакав папір і натирав ним моє обличчя, доки з носа не починала юшити кров… Або коли ми грали у шахи, і батько так погано ходив, що мені заледве вдавалося поставити собі мат. Мало який вечір не закінчувався ліщиновими різками, котрі батько міняв щонеділі, бо старі висихали і ставали занадто легкими і недостатньо гнучкими. Моя спина до кінця життя залишиться смугастою, як сільський кіт.

Тепер Блум ніяково відводить погляд і тупиться у багнюку із поваги до щирості Еміля. Він починає здогадуватися, до чого веде його співрозмовник.

— Ісаку, розумієш тепер, як мені печуть старі шрами, коли доводиться вдягати сорочку Сесіла?

Блум відповідає густим рум’янцем і підставляє обличчя вітру, щоби той обвіяв палаючі щоки. Каже:

— Ти, мабуть, здогадуєшся, чому це питання постало саме зараз.

— Бо невдовзі будуть виконані умови нашого договору.

— Принаймні, частково. Я зробив, як ти просив,— розіслав запити щодо походження Тюко Сетона. Довелося зачекати, бо зимова пошта так само ненадійна, як і будь-якої іншої пори. Та ось нарешті надійшла відповідь…

Емілеві не терпиться, у погляді спалахує вогник надії, настільки щирий, що Блум збивається з пантелику.

— І?

— Згідно зі старим паспортом, Сетон уперше перетнув міську митницю Каттрумпстуллен 1779 року і відплив на південь того ж року. Про його повернення так і не вдалося нічого знайти, архів, як завжди,— трясовина. Наскільки я зрозумів, Сетон не приєднався ні до якої парафії.

— А звідки приїхав?

— Із Сакснеса. Якщо мене не підводить географія, це село із церквою в парафії Гелльбу. Це у бік Берґслаґену.

Вінґе дістає з кишені годинник, водночас роблячи од­нією ногою крок уперед.

Блум хитає головою.

— Мушу визнати, що не зовсім розумію, яка тобі користь із цього знання. Наскільки нам відомо, Сетон досі у Стокгольмі. Усі міські митниці попереджені. Якщо він відповідає твоєму опису, то вважай, що його ім’я написане в нього на чолі.

— Ісаку, коли ти востаннє стояв перед шлагбаумом митниці? Не часто я зустрічав митника, який би не був п’яний чи не грав би в карти. Та ще рідше я бачив таких, для яких справи поліції важливіші за свої власні. Я зробив усе, що міг, аби викрити схованку Сетона. Він або ховає­ться краще, ніж я можу уявити, або давно виїхав. Грошей у Сетона залишилося небагато, і куди ще податися бідному чолов’язі, як не до родичів, котрі годуватимуть його за обов’язком?

— Чи варта та соломинка такої далекої подорожі?

— Я тобі ще з минулого року торочу одне й те ж: ти недооцінюєш цього чоловіка і не розумієш, на що він здатний. Ти не бачив на власні очі безпомічного Еріка Тре-Русура з пробуреним черепом або захляпану кров’ю кришталеву люстру у спальні молодят. Не знаєш, як пахнуть квіти на братній могилі, не був свідком того, як Сетон чужими руками встромляє лезо ножа у живе тіло. Якщо ми не знайдемо його першими, далі буде тільки гірше, у цьому немає жодних сумнівів. Якби нам із Жаном-­Мішелем виділили трохи більше допомоги, все було б інакше. Вкотре прошу тебе надати цій справі пріоритет!

Блум хитає головою.

— Це неможливо. Із тих же причин, що й раніше. Довкола сиротинця на Горнсберґеті крутилися зграї меценатів. Якщо стане відомо, що його засновника підозрюють у таких речах, можновладці зажадають голову Ульгольма на таці. Інша річ, якби в тебе були докази чи нагода затримати і допитати Сетона. Але оголосити його в розшук я аж ніяк не можу.

— Сподіваюся, мені не доведеться повторювати це попередження. Із жахом уявляю, що може замислити цей чоловік. Сетон особливо жорстокий із найбільш незахищеними. Якимось чином втирається до них у довіру, і якщо його підпустити достатньо близько, кусає в найчутливіше місце, наче змія. Мені треба йти…