1795

Надворі травень, а впертий весняний холод досі не уступає літу. Останні заморозки відбулися ще в середині квітня, та студінь все одно не здається. Кількаденне тепло дарує надію, а потім його стрімко проганяють холодні зливи. На думку Карделя і більшості мешканців міста, ця погода — найгірше, на що здатен Стокгольм навесні і восени. Місто-між-мостами оточене морем та озером і віддане на поталу примхливим вітрам. Найбільше дошкуляє сирість; у мороз і сніг можна одягнутися так, аби не змерзнути, але від цієї вогкої слякоті порятунку немає. Як не ллє, то накрапує. Сирість пробирає до кісток, куртка намокає і тягне донизу, як обійми потопельника. Все навколо якесь сіре і блякле, ніби боги, які опікуються погодою, вирішили довести Ройтергольму недолугість його закону про заборону розкоші. Погода впливає і на загальний настрій: городяни набурмосені й роздратовані, небалакучі та відлюдкуваті. Хто може, той узагалі не потикається надвір. Проте Кардель невтомно натягує промоклі чоботи, на які знову чекає слизька бруківка та каша з болота.

Мікель не відразу дослухається до поради Еміля. Спершу якийсь час обмірковує почуте, і лише коли зміст слів стає цілком зрозумілим, діє як за наказом, сам собі дивую­чись, що досі не позбувся цієї армійської навички. Під час служби, коли вже несила було терпіти окрики фельд­фебелів, штик-юнкерів і рустмейстерів, Кардель замружувався і уявляв, що стоїть в обіймах вітру на бушприті кораб­ля. Головне — навчитися тамувати гнів, тоді з будь-якої си­туа­ції можна отримати користь.

Пальт рушає у бік «Великої Тіні», до галявини, куди Анна Стіна покликала його посидіти з дітьми минулого літа. Небом шугають хмари, затуляючи й без того скупі сонячні промені. Кардель простує на північ, аж поки ніс не вловлює затхлий дух озера Трескет, а потім повертає до корчми Малого Яна. На вигоні коло Бруннсвікена пасуться корови. Старий жебрак на узбіччі з надією простягає Карделеві шапку. Пальт минає шлаґбаум, що тримається на двох кам’яних опорах, послуговуючись замість паспорта нашивками мундира. Митники пропускають його, як свого, дружньо киваючи. Позаду стирчить митниця — одноповерхова будівля під просілим дахом із потрісканою черепицею.

Дорога тягнеться вздовж занедбаної митної огорожі з величезними щілинами, що впускають до міста непроханих гостей. Ще трохи — і можна буде в’їхати кінним візком, оминувши митницю. За ровом на північному боці дороги починаються дерева, точніше — зарості колючих чагарників, справжньої кари для босих ніг. Кількома сажнями вглиб темніє справжній дикий ліс. Зусібіч височать стовбури одних лише дубів, під крислатими кронами яких гине вся інша рослинність. Кілька разів Кардель був у цьому лісі взимку, але жодного разу не бачив тут слідів інших людей. Відколи вони розсталися, Анна Стіна покинула свою землянку і більше туди не поверталася. Потім випав сніг, і цей факт став доведеним: жодні інші ланцюжки слідів не перетиналися з Карделевими.

Мікелю потрібно трохи часу, щоби зорієнтуватися. Ліс живий і мінливий, і якщо не пощастить відшукати знайомий пагорб чи примітну каменюку, дорога стає непевною. Сніг розтанув й оголив нові буреломи та килими із прілого торішнього листя. Молоді листочки пригинаються від вологи, повітря вологе й наповнене землистими весняними випарами. Те, що має вирости, живиться тим, що загинуло торік. Кардель довго блукає, аж поки звірина стежка виводить його на правильний шлях.

Землянка вже не така, як раніше, тут з’явилося дещо нове. Гілки, що колись слугували дверима, поламані й розкидані, на вогкому ґрунті повно відбитків ніг. Тут явно хтось був. Обережно, щоби нічого не зачепити, Кардель сідає на повалений стовбур, звідки все добре видно. Серце калатає, бо найчіткіші сліди дрібні й досить свіжі. Він намагається пригадати, коли востаннє йшов дощ. Учора? Так. Краї слідів не розмиті. Внизу, біля викладеного для вогнища кола каміння, є такі самі сліди, а під зламаною ялиновою лапою пальт знаходить вигнуту сковорідку та інше кухонне начиння, загорнуте у шмату. Важко сказати, скільки все це там пролежало.

Кардель йде слідами, допоки вдається їх розгледіти, а потім на власний розсуд вибирає найпростішу дорогу — стежкою, яка то губиться на галявинах, то в’ється між стовбурами дерев.

На схилі його погляду відкривається луг, покритий обламаним засохлим бадиллям: його спочатку притиснув сніг, а потім розсмикав вітер. Кардель не відразу зауважує її спину, вкриту вицвілим пледом, котрий з першого погляду не відрізнити від хутра самотньої косулі. Постать схиляється над якоюсь плямою на землі, а наступної миті зникає. Мабуть, відчула важкий погляд Карделя, що надто довго дивився, зачарований зустріччю.

Тихо вилаявшись, пальт кидається слідом за дівчиною.

Вона поводиться як мавка. Кардель біжить, час від часу зупиняючись і тамуючи подих, аби почути, де хрусне галузка чи гойднеться гілка. Тоді він неоковирно кидається вперед, захищаючи обличчя дерев’яним п’ястуком, але гілля все одно боляче шмагає його по шиї.