1795

Емілю навіть не доводиться просити, щоб його не відволікали. Поліціянти самі відступаються, по черзі запалюють люльки і тихо бубонять поміж собою. Вінґе відчуває їхні погляди і трохи вагається. Те, що він робитиме, для цих чоловіків наче вистава.

Випростане тіло лежить горілиць. Вінґе підбирає куртку й киває одному з помічників, що дриголить у самій сорочці. Жертва — чоловік років п’ятдесяти з вибалушеними очима, що дивляться вгору, і роззявленим ротом із запалою щелепою. Непокрита голова майже лиса, тоненькі пасма занадто рідкі, щоби прикрити вм’ятину на тімені. Кратер від удару чорно-синього кольору, кров вилилася здебільшого під шкіру, що вкрита тугими пухирями. Рана має вигляд припеченої розжареним залізом тонзури.

Сесіл радить зазирнути в кишені. У плащі виявляється нещільно зав’язаний кисет, тому кишеня повна тютюнових крихт. Годинник на своєму місці, але не цокає — скло тріснуте, стрілки погнулися. За поясом штанів — пристебнутий булавкою і захований у складці живота гаманець, у якому дзеленчать монети. Сесіл каже, що це не пограбування, такі чоловіки рідко потрапляють у сварки, зверни увагу на вік та одяг, у нього є дім і гроші, навряд чи він би на когось нападав чи агресивно захищався. Еміль оглядає покрив схилу, вивчає болото на бруківці.

— Чи йшов дощ, коли ви прибули?

— Лило, ніби сам Господь пішов до вітру.

Сесіл наказує придивитися уважніше, й Еміль сідає навпочіпки, щоби покопирсатись у багнюці, звичним рухом підбираючи поли плаща від бруду. Чутно шепіт поліціянтів. Досі Вінґе їх не розчарував. Коли балачки стихають, один із них починає насвистувати простеньку мелодію, яку Еміль чув раніше від п’яниць і гульвіс. Це жартівлива пародія на біблійну історію про Ноя, на яку свистуна, вочевидь, надихнуло порівняння колеги. Трохи вище на схилі є сліди, що ведуть до однієї з кам’яниць.

Сесіл стверджує, що чоловік сидів саме тут. І радить шукати сліди на землі і на стіні.

І справді, просмолена брама захляпана ледь видимими, ще не засохлими бризками, що залишають на пучках пальців червоні сліди, схожі на панцирі жучків-­сонечок, яких Еміль нещодавно чавив. На захищеній від дощу сходинці такі самі сліди. Еміль досліджує землю довкола. ­Сесіл ­велить подивитися ліворуч, чоловік носив персні на правій руці, якою володів гірше. Поверх багнюки видніють білі осколки запеченої глини. Сесіл каже заглянути чоловікові до рота. Еміль вертається назад, неохоче відводить щоки чоловіка мізинцем, та все даремно — там темно, як у могилі, доводиться запхати декілька пальців та обмацати. Опісля він витирає руку об жилет мертвого, обертається, мружиться в нічне небо та звертається до своїх супут­ників.

— Чи не могли би ви відчинити браму?

Поліціянти виконують Емілеве прохання. Один із помічників стукає в найближче вікно, розмахуючи жетоном, і врешті якась заспана баба відчиняє замок. Вінґе видряпується сходами аж до самого верху і впирається у двері, що ведуть на горище. Приклавши вухо до дверей він чує те, що й підозрював: шкребіт сотень мишей. Сонні сусіди кажуть, що приміщення орендує якийсь купець для зберігання зерна.

Констапель дає знак одному з мешканців, той усією вагою напирає на двері, і замок здається. Із горища тхне вологою і затхлістю, скрізь шмигають маленькі мишачі тільця, лискучі темно-сірі плями в тіні під балками і похилим дахом. Миші обліпили мішки, якими вкрита долівка, від їхніх рухів тканина звивається і випинається. Скарб, який їм дістався, занадто цінний, аби відволікатися на людей. Один із поліціянтів тупає ногою і плескає у долоні, та на це звертають увагу лише ті шкідники, які перебувають у безпосередній близькості.

Еміль на мишей не реагує. Набирає жменю вологого вівса з мішка, зважує в руці і нюхає, чи не тягне пліснявою. Із дірявого даху капає. За рядами мішків видніються подвійні дверцята в нікуди: за ними чотири поверхи до вуличної бруківки. Еміль піднімає засуви і натискає, одна стулка повертається на завісах і впирається в похилий дах. Просто над його головою стирчить балка, оббита почорнілою бляхою, міцно зафіксована і з гаком на кінці, за допомогою якого сюди підіймали меблі й товари. Еміль розвертається, спускається сходами на вулицю, проминає місце, де лежить труп, і прямує схилом униз. Далі обшукує стічний рівчак і знаходить те, що шукав,— вкритий плямами блок, що скотився бруківкою і потрапив до купи сміття, яке чомусь не спалили під час весняного прибирання. Картина складається, й Еміль остаточно уявляє весь перебіг подій, що призвели до цієї смерті. Вогник відчайдушної надії, що це вбивство наведе на слід Тюко Сетона, вкотре згасає. Вінґе кличе констапеля, за яким назирці плентаю­ться допитливі помічники.

— Це не вбивство, а нещасний випадок, хоч і дуже незвичний.

Поліціянти обмінюються промовистими поглядами, а їх­ній начальник розводить руками, чекаючи на пояснення.

Вінґе вказує на сходи: