1795

— Ти пробрався в її ліжко. Дівчина роздерла тобі обличчя, і ти вигнав її з дому.

У Франса Ґрю відвисає щелепа, та він уже достатньо протверезів і готовий захищатися.

— Завтра Лотта Еріка повернеться. Якщо торкнешся до неї хоч пальцем, я згодую той палець свиням.

Постать наближається, присідає на відстані витягнутої руки, і Франс Ґрю не зводить очей зі свого брудного коліна, лиш би потім не бачити уві сні кошмарів із цим обличчям. Тверда, як кийок, рука дубасить його по нозі, Франс волає, як недорізаний.

— Якби моя воля, я би втихомирив тебе раз і назавжди — переламав би руки і ноги. Та не роблю цього з єдиної причини: маєш забезпечити Лотту Еріку їжею і житлом. На вихідні даватимеш дівчині кілька дрібних монет, що належатимуть тільки їй. Дбатимеш про неї, як про рідну доньку. Тільки заради дівчини відпускаю тебе із ­цілими ногами. Якщо щось трапиться, Лотта Еріка знає, як мене знайти. Якщо почую про хоч одне недобре слово, ми зустрінемося ще раз. Затямив?

— Але я…

— Роботи навколо вдосталь, хоча ти вважаєш її нижчою своєї гідності. Носити чавун на ваги, чистити стайні, розкидати гній. Справжній чоловік всякчас знайде роботу. Ти не завжди був таким непотрібом.

Від цих слів Франс приходить до тями й остаточно тверезіє. Він перебирає спогади, зіставляє голос і будову тіла. Поки він так сидить, монстр підводиться і рушає туди, де закінчуються будинки і відкривається дорога до Пульгемського шлюзу. Ґрю тамує подих, і в тиші зринає потрібний образ — обличчя та ім’я.

— Кардель! Мікель Кардель! Ти був на «Інґеборзі», а я на «Александері». Ми стояли на якорі коло Крокхера, коли Стедінк відкрив вогонь і принц Нассауський відбивався, як міг. Я бачив, як ти горів і потопав!

Постать обростає фактами. Франс морщить чоло, напружуючи мізки, а тоді щось згадує та гидливо кривиться.

— Я чув, що ти був на Горнсберґеті під час пожежі. Кажуть, це ти винен у тому, що сиротинець згорів. Усі називають тебе дітовбивцею.

Ще ніколи Франс не мислив так чітко. Ненависть і приниження блискавично допомагають знайти потрібні від­повіді.

— Тебе привела сюди не Лотта, а нечисте сумління, егоїс­тичне ти стерво!

Франс підводиться, чвалає у бік Карделя і хрипить:

— Буде їй хліб, але дітей із могил вже не піднімеш. Думаєш, ти кращий за мене? Аж ніяк. Ти стократ гірший! Поруч із тобою я святий — на моїх руках принаймні немає крові.

Злякавшись власних слів, Франс притьмом тікає по­дві­р’ям, переступає через поріг, піднімається сходами і сердито бурчить від вигляду розтрощених дверей, за якими вже не сховаєшся. Він складає найбільші дошки докупи, підпирає їх спиною і сідає на підлогу. Його пересмикує чи то з полегшення і тріумфу, чи то із жаху.

Сховавшись за рогом, Кардель віддихується. Почуті слова боляче ранять, жаль, що він не встиг відійти далі. Пальт утішає себе тим, що допоміг принаймні одній дівчині. Не тій, котру шукав, та все ж.

У пошуках Кардель постійно натрапляє на цих маленьких знедолених істот. Допомагає їм, чим може, інколи й вони чимось віддячують. Вуличних дівчат багато, у них гострий зір і слух. Вони нікому не загрожують і з легкістю пробираються туди, куди не впускають Карделя.

2.

У двері хтось стукає. Кардель продирає заспані очі й, одяг­нений, встає з бамбетля[9], видихаючи клуби пари. Струшує із себе холод, повертає ключ і бачить бліде, замотане хусткою обличчя. Дівчина: одна із тих, за яку заступився у бійці, уже навіть і не пригадати, коли саме. Вона кланяє­ться й опускає погляд, ховаючи вдячність у скромності. Пальт уже звик, що йому дивляться в обличчя лише один раз. Звісно ж, так роблять із поваги, але для Карделя це лише чергове нагадування про його потворні опіки.

— Рибалки з Меларена повернулися, зупинилися біля озера Клара. Видно дим від їхніх багать. Якщо пригадуєте, ви просили мене простежити за ними.

Кардель не пригадує її імені, але ситуація прояснюється. Дівчина служить у торговця десь біля Рюссґордена. Той часто не дораховував їй зарплату, натомість пропонував погрітися в його ліжку.

Кардель киває у відповідь.

— Дякую тобі.

Дівчина знову вклоняється, навчена коритись у будь-якій ситуації.

— А як у тебе справи? Маєш що поїсти?

На щастя, вона киває — окраєць у хлібниці вже такий зачерствілий, що навіть звиклі щелепи пальта ледве дають собі раду, а гостей узагалі соромно таким частувати. Кардель незграбно киває, і після третього поклону дівчина прощається і беззвучно зникає. Пововтузившись із хлібом, Кардель накидає плащ, котрий нещодавно вивернув сподом назовні, щоби зношувати внутрішню сторону: тканина на ліктях витерлась до основи. Одягаючись, Кардель сопе й пильнує, щоби дерев’яна рука не прорвала сукно. Якби йому відрубали ліву руку вище, то принаймні зношувався би один рукав.