363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Я не мала ні найменшого бажання тулитися, тим паче коха­тися з ним. З моменту, як він продиктував мені назву мазі від синців, минуло не більше п’яти годин. Він телефонував дру­жині. Бо кому міг подзвонити о такій порі, не маючи жодних душевних мук? Тільки їй. Вона лікарка і до того ж розумна жінка, якщо він знає, що може телефонувати о будь-якій порі дня і ночі.

—     Ходи, я так скучив за тобою… — награно, аби розвесе­лити мене. — Ходи, торкнись, сама відчуєш, яка велика у мене скука.

Так, усе покинула й побігла. Чому чоловіки все вирішують за жінок? Вважають, що коли в нас немає однозначного по­казника наявності бажання, то ми можемо займатися сексом коли, де і з ким завгодно. «А що, — не раз доводилося мені чути, — що тут такого: розкинула собі ноги, лежиш, нічого не робиш і отримуєш задоволення». А ти сам спробуй, коли ти без доброго слова, ніжних пестощів затиснутий, наче грудка пересохлої землі, коли з тебе ні росинки, коли чужа, збурена тваринним інстинктом плоть силоміць проривається крізь твою душу, розкинути ноги, нічого не робити й отримати за­доволення. Ех, що там говорити…

—     Кохана… — Павло уже поруч зі мною і тягне-веде мене до лазнички.

Йду.

Поволі, ґудзик за ґудзиком знімає мій одяг, штани, трусики, бюстик. На повні груди вдихає мій запах. Я трохи соромлюся, бо в дорозі завжди пахну якось по-іншому, особливо пряно.

—     Ти неймовірно пахнеш… — Заплющивши очі.

—     Тобі й справді подобається? — Намагаюся повірити.

—     Так, так, так… Я тобі це повторював і не втомлюся по­вторювати: ти жінка, яка пахне найкраще в цілому світі… — Не розплющує очей.

Я млію від його слів. Я вірю йому, я вірю собі. Розчулююсь та м’якну, як зігрітий у дитячих долонях пластилін, і дозволяю йому ліпити з мене та мого тіла все, що йому заманеться.

Він миттєво відчуває зміну в моєму настрої і намагається, як справжній воїн, закріпити свої позиції.

—     У тебе таке ніжне, податливе тіло. Його хочеться м’яти-зминати, з нього хочеться вичавити всі соки, якими воно здат­не тебе дивувати.

Однією рукою обіймає мене за плечі, іншою знаходить кран і вмикає душ. Пробує воду і тільки тоді направляє на мене широкий пестливий струмінь. Я заплющую очі і беззастереж­но ніжуся в теплі, яким просякнуті його долоні.

Його долоні… Вони в мене на стегнах, передпліччі, шиї. Його долоні стають такими лагідними і зворушливими, як вода, що ллється тепер уже згори, обіймає, обволікає моє тіло, змушує його цілковито розпружитися й отримувати насолоду. Його долоні пливуть моїм тілом так трепетно і ледве вловимо, що я на мить забуваю про них. Крилами чуттєвих птахів вони торкаються моїх грудей. Пестять їх спочатку великими широ­кими колами. Далі танок поволі звужує свою траєкторію. Пер­са мимоволі округлюються, соски тужавіють від найменшого дотику і прагнуть… сили.

Його долоні раптово стискають ледве порожевілі півкулі персів. Чи він мене чує? Чи він уміє мене слухати?

—     Боляче… — видихаю кудись у простір, бо вже не можу розплющити очей, не годна повернутися у світ із його сумні­вами, одвічними запитаннями-відповідями…

—     Я знаю… — впевнено, вміло.

Від отієї впевненості втрачаю дар мови, паморочиться голо­ва, тіло наливається новими соками.

—     Так, так, кохана… — настирливо і захланно 1 зминає перса, вичавлюючи з них перші краплини насолоди.

Мені мало його рук. Із заплющеними очима шукаю його уста, а знаходжу настовбурчену і до краю набубнявілу плоть. Цілую. Мене збуджує його мовчазність. Цілую ще. Обсипаю його короткими пристрасними поцілунками, які, знаю, стра­шенно Павла збуджують. Він відгукується ледве помітним ритмічним погойдуванням, намагається продовжити мій по­цілунок. Він хоче вологого, довгого, такого, що обволікає. Я хочу, щоб він попросив.

—     Візьми його до рота.

Таки чує.

Пручаюся.

Павло відпускає мої перса й обома руками намагається схопити мене за голову. Однією збирає у хвіст мокре волосся і міцно стискає. Іншою тримає свого ошалілого від поцілунків прутня, назустріч якому мої уста тепер розтуляються повністю, і вкладає мені його до рота.

Разом зі смаком води вловлюю його власний солоний при­смак, що збуджує мене ще більше. Я стаю на коліна, аби бути якомога ближче до нього. Самими устами поглинаю його крок за кроком, допоки він геть-чисто весь не зникає в мені. Павло не стримує стогін вдоволення. Намагається рухатися. Намага­ється ще трішечки просунутися вперед. У мене виступають

1              Жадібно (діал.).

сльози. Його прутень занадто великий, аби отак запросто водити ним туди-сюди. Так само помаленьку відпускаю його на волю. Він пручається і, мов мале цуценя, проситься назад. Знову заковтую, але при цьому пещу його язиком. Він того вартий. Він виплескується неймовірною насолодою просто мені в обличчя. Те, що сягаю язиком, злизую сама, решту об­лизує він.

—     А ти?

—     Я зачекаю.

—     Дякую.

—     Це тобі дякую.

Засинаємо, як є, — оголені, з нерозпакованими валізами.